Серце Всесвіту
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Серце Всесвіту». Краткое содержание книги:
І раптом щось трапилося. Що саме — Андрій не міг збагнути. Він занепокоєно оглянувся, кинувся назад. І наткнувся… на прозору загороду. Що це — галюцинація? Ні. Позад нього виросла стіна з невидимого твердого матеріалу. Діючий механізм? Значить, це штучна споруда? На Мімасі живуть розумні істоти.
Андрій відчув, як похололо під серцем. Він потрапив у якусь пастку. Може, ця споруда діє автоматично. Він не зможе вибратися з неї. Товариші залишаться самотніми. Що робити?..
Але ж до біса цікаво! Така несподівана загадка. Коридор, очевидно, штучного походження. Це ясно! То звідки ж тут представники Розуму? Невже вони породження цього супутника? Ні, неможливо. Тоді з Сатурна? Навряд. Хіба може бути високе життя в ураганній, отруйній атмосфері? А може, це пункт космонавтів з інших сонячних систем?
Думки завихрилися в голові Андрія, але він зусиллям волі відкинув їх. Треба діяти. Як? Зв’язатись з товаришами…
Андрій включив передавач, повернувся в той бік, де була ракета.
— Викликаю вас, друзі, — промовив Савенко. — Чи чуєте ви мене?
Ефір не відповідав. Савенко повторив спробу. Прислухався. Жодного шамотіння. Жодного звуку.
Андрій з люттю вдарив по прозорій стіні. Певне, ця проклята штуковина повністю зупиняє радіохвилі.
Він ще раз покликав друзів, повертаючись в різні боки. В ефірі було німо.
Андрій одступив від стіни, намагався заспокоїтись. Треба щось вирішити.
Він освітив овальне приміщення, в яке потрапив. Воно було висічене в суцільній скелі. Трохи далі від прозорої стіни вниз ішов темний тунель п’яти метрів в діаметрі. Андрій підійшов до нього, зупинився і задумався.
Може, піти вниз? Тут стояти безнадійно. Очевидно, розгадка таємниці внизу. Можливо, там є живі істоти. Тоді все з’ясується!
Андрій рішуче ступив на похилену площину. Обережно пройшов кілька кроків, освітлюючи шлях прожектором. Гладенькі стіни тунелю переливалися малиновими відтінками, по них повзли ледве помітні темно-фіолетові лінії. Знову рівна площина. А спереду бездонна прірва. В ній густа імла. Як спуститись туди?
Раптом над головою Андрія щось блиснуло. Невидимі обійми схопили його, оточили сферичними стінами. Космонавт рвонувся. Даремно. Дивна сфера колихнулася, попливла вниз, у таємничу прірву.
«Невже кінець?» — промайнула болісна думка,
Сфера прискорювала стрімке падіння. А спереду загоралося серед суцільної імли, ясніло казкове рожезе сяйво…
ЧЕКАННЯ
— Андрію, ми викликаємо тебе… Андрію, ти чуєш?
В сотий раз повторювала ці слова Шура. Савенко не відповідав.
Давно вже Огнєв склав всюдихід, вдвох з Шурою вони перевезли частину запасів на ракету, а їхній товариш не з’являвся.
Дівчина кілька разів поривалася йти на пошуки. Вона благально дивилася на командира, умовляла його. Та Огнєв був невблаганний.
— Не можна, Шуро. Зрозумій же. Ти заблукаєш. Ми ще зачекаємо. Може, він за лінією обрію… тому й не долинають радіохвилі…
— Ви заспокоюєте мене, капітане!
— І себе, дівчинко… Тримайтесь. Ще попереду багато незгод.
Шура знову схилялася над пультом передавача, печально, вперто повторювала через кожні п’ять хвилин:
— Андрію! Ми викликаємо тебе. Андрію, чи чуєш ти нас?
В ЇЇ голосі звучали біль, надія і ще щось… Огнєв довго прислухався до інтонацій дівочого голосу, знову й знову ловив себе на думці: чому його так цікавить це «щось»? Що ж воно таке, невидиме, але реальне, що непоборно струмить з душі дівчини? Він згадав прощання в кораблі перед катастрофічним гальмуванням. Він тоді відкрив Шурі свою таємницю… Сказав… або майже сказав, що любить її… Вона перебила, не захотіла слухати! Чому?
Може, не слід було випускати йому з глибин душі таємне почуття? Навіть перед лицем смерті? Понести його в небуття разом з чистою пам’яттю дружини і двох любих синів! Справді, занадто велика різниця… Відлюдкуватий, сивий космонавт, напоєний гіркотою життя, і сповнена пристрасті, пошуків і сумнівів двадцятилітня дівчина. Ні, не треба було тих слів… Як він не міг догадатися, що іншому звучатимуть ніжні слова, іншому буде дарований неповторний погляд… і почуття… Ось, воно чується в кожному слові Шури, в кожному її зітханні:
— Андрійку, чи чуєш ти нас? Андрійку, ми викликаємо тебе…
Значить, Андрій… Безумовно, він… Що ж, тим краще. Може, так і треба…
Шура підвелася з-за пульта, тінню наблизилася до ілюмінатора ракети. Довго мовчазно дивилася на зоряний небосхил, що повільно схилявся до обрію. Профіль її в променях Сатурна здавався мертвим. Командир здригнувся, ступив крок до неї.