Серце Всесвіту
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Серце Всесвіту». Краткое содержание книги:
А внизу наступають вогняні хвилі розтопленої лави. Вони здіймаються вище і вище, вони загрожують дівчині. Андрій оглядається, шукає шляху до неї. Нема. Тільки один вихід — летіти!
Немає крил? То дарма. Зате є непоборне бажання!
Андрій напружує силу, в єдиний порив вкладає всю свою волю. Перемога! Він летить понад киплячим потоком, опускається біля дівчини. А хвилі лави бризкають на скелю, пашать нестерпним жаром.
Андрій підхоплює дівчину на руки, здіймається разом з нею в повітря. І ось вже нема океану, нема вогняного потоку. Внизу колихаються під вітром жита. Легко на серці. Тільки що це?.. В його обіймах не чужа істота, а Шура! Ось зовсім близько блискотять її великі сірі очі, чується тихий шепіт:
— Ти прийшов до мене… далекий, чужий… Ти прийшов і врятував мене… Ти живе, безсмертне серце Всесвіту… Ти людина…
Хто ж вона, ця дивна істота? Шура? Та чому на ній такий химерний скафандр, неземне білосніжне волосся?
Гучні музикальні акорди прокотилися над світом, змели всі видіння. Андрій розплющив очі і побачив над собою велетенський ілюмінатор, а за ним — зоряне небо.
Повернув голову набік, зустрівся поглядом з Огневим.
— Довгенько ми спали, — засміявся командир. — Більша половина шляху позаду.
— Невже? — здивувався Андрій.
— Поглянь на прилади. Ми вже пройшли орбіту Юпітера…
— Значить, незабаром гальмування?
— Так.
— А що з Шурою? Вона не прокидалася?
— Треба перевірити, — занепокоївся Огнєв. — Зараз, я підведуся…
— Можете не турбуватися, — почувся насмішкуватий голос Шури. — Я раніше вас прокинулася…
Минали години. Потужна корабельна радіостанція послала короткий рапорт на Землю. Через деякий час прийшла відповідь. В ній було кілька схвильованих, лаконічних слів:
«ЛЮДСТВО ВІРИТЬ, ХВИЛЮЄТЬСЯ, ЖДЕ СОКОЛОВ».
На екранах з’явився диск Сатурна. Потужна телескопічна установка збільшила його. На чорному тлі ясно вирізьбилось сліпуче кільце, попливли кільця супутників.
Огнєв, припавши поряд з Шурою до екрана телескопа, прошепотів:
— Скільки не дивлюся на Сатурн — завжди дивуюся…
— Чому, капітане? — поцікавилася дівчина.
— Погляньте на кільце… Яка ювелірна точність. Який неймовірний поділ на рівні пояси! А блиск, колір? Чому вони різні в кожному поясі? Якщо це залишки супутника, що колись був розірваний, то чому вони вилаштувалися в просторі так геометрично точно? Ніхто з астрономів не міг дати задовільної відповіді на це запитання…
Шура жваво повернулася до командира, в її очах з’явився вираз подиву:
— Невже ви хочете сказати…
— Іване! — заглушуючи голос дівчини, прогримів бас Андрія. — Курс збігається з розрахованим в межах двох секунд. Точка гальмування через п’ятнадцять хвилин…
— Скорегую при гальмуванні, — відповів Огнєв. — А тепер прошу зайняти місця і прийняти препарат…
— Знову спати? — жалібно скривилася дівчина.
— На цей раз небагато, — посміхнувся Огнєв. — Опускатися на Мімас будемо в свідомому стані… Автоматам не зовсім можна довіритися… Командир не закінчив фрази. Весь корабель раптово потряс жахливий удар…
ОСТАННІЙ ШАНС
Космонавти завмерли. На пульті замиготіли багрові спалахи тривоги. Десь в коридорі, за стінкою каюти завила сирена.
Огнєв — блідий, суворий — переглянувся з Андрієм, кинувся до пульта, поглянув на прилади.
— Метеорит, — хрипко сказав він. — Баки пального пробиті.
Коротка пауза. Різкі слова наказу:
— Одягти шоломи!
Через кілька секунд космонавти перетворилися з людей в химерних пуголовків. З-за прозорих сфер не видно було виразу очей, не чулося слів страху. Все, що трапилося, здавалося неймовірним сном.
— Андрію!
— Чую, Іване!
— Лічильна машина працює?
— Так.
— Запусти. Обчисли швидкість витікання пального. Чи вистачить для гальмування!.. Я перевірю двигуни.
Огнєв вийшов у коридор. Савенко схилився над електронним автоматом. Швидко склав програму, беручи за основу показання приладів. Стрічка поповзла в прийомну щілину. Шура і Андрій не зводили очей з кольорових вічок машини, з надією прислухалися до її рівномірного байдужого потріскування. І ось надійшла відповідь. Автомат викинув стрічку з результатом обчислення. Андрій схопив її, прочитав ряди цифр.
— Що? — прошепотіла Шура.
Андрій промовчав. Він, опустивши голову, стояв біля пульта, ніби боявся поглянути в очі дівчині. І вона все зрозуміла. Підступила до товариша, доторкнулася до його плеча.
— Кінець?..
— Не знаю…