Серце Всесвіту
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Серце Всесвіту». Краткое содержание книги:
— Шуро…
— Я слухаю, капітане…
Він поклав долоні на її худенькі плечі, повернув обличчям до себе.
— Що з вами?.. Ви зовсім інша… ніж звичайно?..
Дивлячись на командира темними заглибинами очей, ніби десь з іншого світу, вона, задихаючись, сказала:
— Мені важко, капітане… Страшно… Я не знаю, що це таке? Дійсність?.. Кошмар? Пробачте… Я не знаю, що зі мною… Цей Сатурн, як жахливий фантом… Ці скелі навколо, тіні… і тиша… Як в небутті… Безмовність, смерть… Для чого? Чому? Де люди, життя, рух? Чому ми тут? І навіть його нема!..
— Кого, Шуро?
Дівчина схилила голову, ледве чутно прошепотіла:
— Андрія…
— Ви… любите його?..
— Так… Люблю… І він пішов. Його нема… І я боюсь збожеволіти… серед цієї тиші… Ви були недавно там, біля корабля… Я сиділа сама, біля пульта… і я не могла зрозуміти, чи існує світ… О капітане! Не гнівайтесь на мене… Я не боюсь. Я просто не знаю, що зі мною діється. Я не боюся смерті, я не боюся труднощів. Я йшла назустріч цьому, але тільки хай буде не так… не так. Хай буде стремління, рух, боротьба!..
Огнєв легенько струснув дівчину і, дивлячись прямо в очі, повільно, строго сказав:
— Де ваша мужність, Шуро? Більше віри… дівчинко…
Став поряд з нею, поглянув за ілюмінатор. Помовчав кілька хвилин і вів далі зовсім іншим — теплим, задушевним голосом:
— Я розумію тебе. У мене теж таке враження, ніби я викинутий зоряним прибоєм… на пустинний острів… Це почуття древня тьма душі, спадщина тварини… містичний жах перед невідомим. Але ж ми люди Шуро… Нас мільярди. Для нас нема ні часу, ні простору… ні відстані… Є тільки етапи… важкі етапи шляху… які кожен проходить в самотині… ради всіх. Треба вірити, Шуро! Ось погляньте, сходить наша Земля…
Дівчина стрепенулась, припала до ілюмінатора.
Низько на обрії загорілася між скелями невелика зелена зірочка. її промінь дивним теплим відблиском спалахнув у очах Шури. По щоці покотилася срібна крапля сльози.
— Наша Земля, — прошепотіла вона. — Єдина… Як болить серце за тобою…
Огнєв мовчав, думав. В серці зникало відчуття безодні простору, безконечності часу. Теплий вогник планети ввійшов у душу, відновив спокій, впевненість, силу. Від зеленої зірочки линув океан любові, надії, віри. Ні, одинокою не буде людина в найвіддаленіших просторах. Відчай, приреченість — тільки на мить! Хай мороком оповив нас Космос, хай гнітить тиша, холод, невідомість — вперед! Тільки вперед…
Огнєв поглянув на хронометр. У Андрія кисню ще тільки на три години, йому треба повертатися.
Невже що-небудь сталося? Може, він потрапив у прірву?
Командир поглянув на Шуру. Вона очікувала його слова.
— Вже не можна ждати, Шуро… Треба діяти. Спробуйте викликати ще раз. Будемо чекати двадцять хвилин. Якщо ні — я піду на розвідку…
Шура сіла до пульта. Включила передавач. І раптом прислухалася, насторожилася.
Ракета відчутно похитнулася. Знову. Ще раз.
Командир занепокоєно поглянув на ілюмінатор, ввімкнув екран зовнішнього огляду. Навколо ракети нічого не було. Та ось знову на неї натисла невидима сила, захитала. По рівнині прокотився чорний вихор. Він вбирав в себе пил, крутив його тонкою лійкою, розвіював у пустоті простору.
— Вихор без атмосфери? Що це значить?— скрикнула вражена дівчина.
__ Дивне явище, — сказав занепокоєно командир. — Це може бути вакуумний вихор… дехто з учених передбачав це…
— Вихор в порожнечі?
— Порожнечі нема, Шуро. Раз є простір — є і матерія. Навіть у вакуумному стані. Тут якесь завихрення поля. І дуже небезпечне. Ви бачите, вихори посилюються. Іти в цій бурі небезпечно. Треба негайно розшукати Андрія. Я поїду на всюдиході…
— О, капітане, скоріше…
— Останній пеленг?
— Сто тридцятий градус…
— Іду, Шурочко. Тримайте безперервний зв’язок…
Командир оглянув шолом і рушив до виходу. Незабаром могутній, коренастий всюдихід, здіймаючи легкий пилок еластичними гусеницями, рушив у напрямі гірського хребта..,
ТАЄМНИЦЯ САТУРНА
Падіння сфери сповільнилося. Тунель перейшов у колосальне підземелля, стеля якого ховалася в сутінках. Нарешті, сфера зупинилася.
Андрій з подивом відчув, що обійми, які тримали його, миттю послабли. Десь зникли, ніби розтанули в просторі, стіни сфери. Космонавт стояв серед величезного залу.
В просторі пливли ясно зримі хвилі вишневого кольору. Савенко ступив кілька кроків, провів рукою. Тіло відчувало опір середовища. Що це значить? В цьому приміщенні є повітря? Безумовно… Але чому такої не баченої на Землі густоти? Нагадує рідину… Невже є істоти, що живуть в такому середовищі?