Що з нами було до того, тоді й далі буде - розказує наука, документи, брехливі й совісні люди. Одне слово, розказують багато, а правду знає наперед - лише Бог.
А на той час, 1969 рік, ця книжка - «ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ УРСР...» - була пречудова, бо в ній «особлива увага приділена висвітленню героїчної боротьби трудящих проти колоніального гноблення турецьких феодалів, польських панів, австрійських баронів і румунських бояр, проти капіталістичного гніту, політичного безправ'я, національної дискримінації і політики онімечування та румунізації» (с. 7). І коли б не наука - не знали би ми про себе нічого, як «синє за нігтем». Та ми завжди «під дахом» - про нас завжди хтось думає. Якщо й не про НАС, то про нашу історію - точно.
Думали й тоді, коли тлумачили світові нас і про нас, бо «методологічною основою написаная історії міст і сіл області були твори класиків марксизму-ленінізму, рішення партійних з'їздів та пленумів ЦК КПРС і ЦК КП України» (с. 6).
Розумієте! Це пленум ЦК дав моїм пращурам право поселитися між горбами, де «дідько каже «добраніч», розчистити і розорати праліси для обробітку землі, скластися на господарку, продовжувати рід - і тривати у часі доти, поки Бог не скаже «добрийдень!», а люди - «до побачення...».
Але у тій грубезній книжці є ще багато «інтересного», як любив казати мій дід Власій (по матері).
Бо хіба не «інтересно», що «під час першої світової війни Розтоки двічі (1914 і 1916 рр.) займали російські війська. Спілкування з ними мало великий вплив на мешканців села. Серед солдатів було немало членів РСДРП, які пропагували революційні ідеї серед селян. Незабутнє враження на селян справляло гуманне ставлення російського війська до місцевого населення. Голодуючим вдовам і біднякам солдати подавали всіляку допомогу» (с. 484).
ВІДСТУП ПО СУТІ:
Я сподіваюся, ви читали мою «Москалицю» і «Майже ніколи не навпаки». Ви знаєте про ці незабутні враження селян, а особливо селянок... Що незабутні, то незабутні! І аж тепер, коли пишу ці рядки, «петраю» (розумію), яку неймовірну винахідливість і проворність проявив кілька років тому львівський обласний прокурор, коли за допомогою закону досліджував феномен «Москалиці». Але «петраю» й «недопетраю» одночасно: прокурор махав на мене пальчиком за те, що «Москалицею» автор «працює на Росію»! Хм... Не знав прокурор, що політики ніколи не випереджають митців. А я розумна! Мене мій тато не з похмілля робив! Тому й наперед і я передбачила майбутній прихід в Україні до влади тих, хто працюватиме на Росію, як на себе. Як «пропагували члени РСДРП» часів Першої світової війни. І що тепер, коли в Україні прийшов час працювати на Росію?! Дати мені орден за прозірливість у «Москалиці»? Чи мені тепер на прокурора порушувати карну справу, за те, що не йде в ногу з часом?! За методологією пленумів ЦК КПУ.
