Бо війна війною... Спомини
- Автор: Овад Ярослав
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Бо війна війною... Спомини». Краткое содержание книги:
Автор книги був в одній з перших груп добровольців. Після початкового рекрутського вишколу в Гайделягрі в січні 1944 року був призначений до складу сотні почесної варти на похороні віце-губернатора Галичини Оттона Бауера у Львові.
В лютому-березні 1944 — у бойовій групі Баєрсдорфа. Бувши в той час стрільцем, автор відмічає деякі речі, котрі могли лишитися поза увагою високих старшин.
Після короткого побуту в Нойгаммері та приділення до 29-го полку Дивізії, на початку квітня 1944 Овад виїхав на 3-місячний підстаршинський вишкіл в Ляуенбургу на Помор'ї. Після повернення до Нойгаммера, в липні 1944, на кілька днів перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, близько. 1.000 молодих українців-підстаршин, серед яких був і Ярослав Овад, заходами сотника Дмитра Палієва були виряджені на новий, старшинський вишкіл. Отже, Ярослав Овад опинився у славній Юнкершулє Брауншвайґ, яка перед тим сильно потерпіла і мусіла перенестися на схід, до Трескав біля Познані. Після 5 місяців у Позен-Трескав їде на новий вишкіл до ваффеншулє (школа зброї) в Лєшанах (Чехія). Отримавши ранг хорунжого в березні 1945, автор разом з товаришами повертається до Дивізії, яка в той час знаходилася у передових лініях Східного фронту, на австро-угорському кордоні.
Під час приїзду до Дивізії генерала Шандрука і складання присяги на вірність України автор перебував у фронтових лініях. А згодом прийшла звістка про смерть Гітлера, падіння Берліна і нарешті… капітуляцію. Далі був відступ Дивізії на Захід та англійський полон в Італії, звідки вийшов (власне, втік) на волю на початку квітня 1947 року.
Десь в цей час, коли ми так крутилися біля станції, підійшов до мене один з поліцаїв, в якому я впізнав Луцика, знайомого з Посади Долішньої, прозваного Круць. Він доводився мені далеким родичем. Очевидно, наша розмова йшла про те, звідки ми тут взялись. Не було багато часу для балачок, але пам'ятаю, що його цікавило, що ми носимо під шоломами і чи нам не зимно від них. Я, знявши шолом, показав йому, що нічого не маємо, тільки що шолом має кріплення, щоб добре сидів на голові, та так звану отоку, щоб не діставав до голови. І в ньому зовсім не було зимно. Ми попрощались і більше я його не бачив. Тепер я дізнався, що він мешкає в Америці. Протягом цілого місяця я більше української поліції не бачив.
Не пам'ятаю, чи це було ще того самого дня, чи наступного, коли вишикував нас Шнеллер в колону і почали ми марширувати до сусіднього села, віддаленого на кілька кілометрів. Мабуть казав нам співати, але як тільки ми вийшли на горбок, посипалися на нас постріли з скоростріла, мабуть «максима», і з крісів. Ми зразу ж розсипалися в лаву і залягли, щоб зменшити втрати. Поставивши скоростріли на становища, відкрили вогонь по нападниках. Казали нам окопуватися. Але де там. Земля замерзла, що важко випорпати ямку, не то що справжній окоп. Полежали ми так до вечора, добре змерзли і щойно коли добре стемніло зібрали нас і пішли ми гусаком стежкою в сторону села. Був там якийсь потік, через який був місток. Ми йшли гусаком на другий бік потоку. Аж тут почули гук і крики пораненого. Це вибухнула міна і одному з наших відірвало ногу по коліно. Крики, зойки, пошуки санітара… А ми йдемо далі і душі наші на плечах. Ану ж знову хтось стане на міну. А може і я…
Але, на щастя, цим єдиним вибухом і закінчилося. Дійшли ми до села, а по партизанах і слід застиг. Вони втекли на санях. Заквартирували ми тут, виставили варту, а наступного дня знову вирушили в погоню. Завжди так було, що коли ми прибули на місце, де мали бути партизани, їх вже не було, бо вчасно втікали звідти. Так ми бавилися з ними немов кішка з мишкою, але ніяк не могли їх зловити. Одного разу ми прийшли до якогось містечка. Нам казали, що вони щойно звідти втекли. Урядові будинки були немов бункери: вікна замуровані цеглою, тільки бійниці чорніють. Деякі хати підпалені, а деякі спалені дотла. Брами загороджені колючим дротом. Казали, що партизани несподівано напали на українську поліцію і вирізали всіх, хто був. Опісля втекли, підпаливши кілька хат та розстрілявши кількох людей.
В іншому селі трапилося щось інше. Ввечері десь біля 11 години пролунав постріл з автомата. Всі схопилися за зброю і вибігли до оборони. Що сталося? В одній хаті, де ми квартирували хтось вбив одного стрільця з МП. Гарний високий хлопець, а за що вбитий — дотепер не знаю. Кажуть, що якісь партійні порахунки. А що зробив — також невідомо. От трапилась для нас, похоронної чоти, нагода знову виконати наш обов'язок і функцію. Поховали його наступного дня і наша чота зробила трикратний залп. Опісля знову тривала дальша забава з погонею за партизанами.
Уштуф Шнеллер їздив до штабу групи по нові директиви і кожного разу коли повертався, то аж пінився від люті, бо мусів слухати накази одного з старшин-українців. І то від такого, що навіть не вмів розмовляти по-німецьки. Але слухати мусів. Хто це був? Але часто говорилося про підполковника Рембаловича.
Одного дня знову нас застукали партизани під час маршу. Ми пішли в становища і мали вогнем допомагати наступаючій піхоті. Село було за два кілометри від нас, а на краю його стояв вітряк. З нього сипались на нас постріли з важких скорострілів. Ми тоді мали змогу і приємність використати автоматичну стрільбу. Встановивши лівий і правий беґренцунґ, вистріляли ми на цей вітряк кілька скриньок амуніції. При цьому наш стрілець другий номер Заплітний був поранений в ногу. Це вперше я побачив пораненого на полі бою. Його зразу забрали назад, а я, будучи третім номером, перебрав за нього лафет від скоростріла. Коли наша піхота йшла лавою в наступ, появились дві штурмові гармати («штурмґешіц»), які стріляли по цілях в селі, а коли ми думали, що треба найбільше їх, вони повернулись і поїхали назад. На нас це справило погане враження, дуже пригноблююче. Ми справді не знали, що вони мусять від'їхати для поповнення амуніцією. На жаль, вони більше не показалися. Може тому, що вже смеркалося і їх легко можна було пошкодити.