Бо війна війною... Спомини
- Автор: Овад Ярослав
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Бо війна війною... Спомини». Краткое содержание книги:
Автор книги був в одній з перших груп добровольців. Після початкового рекрутського вишколу в Гайделягрі в січні 1944 року був призначений до складу сотні почесної варти на похороні віце-губернатора Галичини Оттона Бауера у Львові.
В лютому-березні 1944 — у бойовій групі Баєрсдорфа. Бувши в той час стрільцем, автор відмічає деякі речі, котрі могли лишитися поза увагою високих старшин.
Після короткого побуту в Нойгаммері та приділення до 29-го полку Дивізії, на початку квітня 1944 Овад виїхав на 3-місячний підстаршинський вишкіл в Ляуенбургу на Помор'ї. Після повернення до Нойгаммера, в липні 1944, на кілька днів перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, близько. 1.000 молодих українців-підстаршин, серед яких був і Ярослав Овад, заходами сотника Дмитра Палієва були виряджені на новий, старшинський вишкіл. Отже, Ярослав Овад опинився у славній Юнкершулє Брауншвайґ, яка перед тим сильно потерпіла і мусіла перенестися на схід, до Трескав біля Познані. Після 5 місяців у Позен-Трескав їде на новий вишкіл до ваффеншулє (школа зброї) в Лєшанах (Чехія). Отримавши ранг хорунжого в березні 1945, автор разом з товаришами повертається до Дивізії, яка в той час знаходилася у передових лініях Східного фронту, на австро-угорському кордоні.
Під час приїзду до Дивізії генерала Шандрука і складання присяги на вірність України автор перебував у фронтових лініях. А згодом прийшла звістка про смерть Гітлера, падіння Берліна і нарешті… капітуляцію. Далі був відступ Дивізії на Захід та англійський полон в Італії, звідки вийшов (власне, втік) на волю на початку квітня 1947 року.
Після обіду були легші заняття, або теоретичні виклади. Крім того, обов'язково була «пуц унд пфліхтштунде», на якій ми приводили до порядку своє оснащення, зашивали що було потрібно, латали шкарпетки, прибивали зольнеґлі до черевиків. Окремо відбувалось чищення зброї та її перевірка. Опісля давали нам трохи часу на навчання з військових підручників, написання листів. День завершувався вечерею, яка складалася з кави і хліба та залишків з обіду, якщо хтось їх не з'їв зразу. Чергові під проводом уфауде ходили з коновками по каву. Одні стрільці відповідали за порядок в кімнаті, інші — за умивальник, одним словом всі були в русі і при праці. Кожен відповідав за правильний стан свого ліжка і не раз траплялося, що після повороту з вправ на обід заставали ліжка поперевертувані. Це вже робота шпіса за час нашої відсутности. Очевидно, що це було додаткове заняття для нас, а часто опісля йшла ще карна муштра.
Наша кімната мала такий звичай, що коли після виснажливих вправ ми повертались до кімнати, а точніше влітали мов кулі (бо від часу «цур унтер кунфт аустретен» ми мали летіти стрілою), ми скидали все оснащення в одну купу посередині кімнати немов кажучи «що мені зробиш». Біда, коли хтось дав знати, що іде уша, бо тоді кожен намагався схопити свої речі, які були перемішані, щоб він не бачив як ми поводимося з державним майном. Добре, що кріси були на коридорі, а то нераз довелося бути покараним за неправильну поведінку зі зброєю. Вже пізніше, в ході вишколу, коли вони нас краще пізнали, нераз толерували вияви нашого гніву.
Одного разу так нам далися взнаки, що і груповим було забагато. Командував уштуф Лінненліке. Коли ми бігли до кімнати, тоді кожен не на жарт, а зі злости скидав зі себе все в одну купу. Увійшов Морґенталер і дивився на це, а ми навіть не намагались ховатись від нього і ще більше кидали оснащенням. Тоді він намагався нас заспокоїти і добре зробив, бо через такий вибух злости могло прийти до важких дисциплінарних кар. В цьому він був з нами «штама», тобто співчував, погоджувався з нами і нічого не доповідав сотенному.
На старшинській школі в Ляуенбурґу
Ми вже так далеко зайшли про вишкіл, а я ще не все сказав про початки. День починався о сьомій ранку. Лунав звук електричного дзвінка і при перших його звуках в кімнату вбігав уша і кричав «ауфштеєн, льос, марш-марш» поки всі не були на ногах і черговий доповів, що все в порядку. Тоді він виходив і через півгодини після кави ми знову його бачили, коли виходили на збірку. Все робилося швидко, а практично бігом. На полі за брамою ми відбували стройові вправи. Всі зусилля інструкторів були скеровані, щоб ми швидко ходили. Групові один перед другим намагались показати, що його група ходить швидше від інших, щоб опісля це показати перед сотнею.
Можливо, що ми були не найгірші, бо вважали себе найкращими порівняно з іншими групами. І ми показували нашу вправність перед цілою сотнею. Це була не така легка справа пройти перед всією сотнею, яка стоїть у лаві і всі на нас дивилися. Хоч кожен старався, але не завжди виходило. Коли прийшлося до показу швидкости, то через кільканадцять кроків я почув, що відстаю позаду, але не міг це зробити, бо ціла група мала йти разом. Тому я почав підбігати. На це хтось зі сотні зауважив: «Та він біжить». На це сотенний відповів: «Бачиш, він так швидко йде, що тобі здається, що він біжить». Щасливо завершився цей показ нашої найшвидшої групи. В часі того маршу я відчув, що страшенно болять м'язи литок. Мабуть я їх розтягнув. Протягом якогось часу вони ще боліли, але після того я вже ніколи не міг швидко ходити.
Пізніше в ході нашого вишколу, на тій самій площі нас вчили боротьбі проти танків. Нам наказували лежати на землі в два ряди на віддалі перед гусеницями танка. Ми мали нерухом лежати аж до того моменту, коли танк опинявся за крок до нас і тоді опершись на пальці рук та ніг, мали відскочити вбік, бо інакше танкіст мав час повернути з дороги і гусеницями роздавити стрільця. Ми лягали на землю і робили так, як нам казали. Вправи ці повторювали багато разів, щоб звикнути до самої появи танка та повправлятись у відскакуванні з-перед його гусениць. Мушу при цьому сказати, що ці танки були зроблені з дерева, їхали на ґумових колесах і пхали їх наші стрільці. Інакше були би нас покалічили на самому початку вправ.