Бо війна війною... Спомини
- Автор: Овад Ярослав
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Бо війна війною... Спомини». Краткое содержание книги:
Автор книги був в одній з перших груп добровольців. Після початкового рекрутського вишколу в Гайделягрі в січні 1944 року був призначений до складу сотні почесної варти на похороні віце-губернатора Галичини Оттона Бауера у Львові.
В лютому-березні 1944 — у бойовій групі Баєрсдорфа. Бувши в той час стрільцем, автор відмічає деякі речі, котрі могли лишитися поза увагою високих старшин.
Після короткого побуту в Нойгаммері та приділення до 29-го полку Дивізії, на початку квітня 1944 Овад виїхав на 3-місячний підстаршинський вишкіл в Ляуенбургу на Помор'ї. Після повернення до Нойгаммера, в липні 1944, на кілька днів перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, близько. 1.000 молодих українців-підстаршин, серед яких був і Ярослав Овад, заходами сотника Дмитра Палієва були виряджені на новий, старшинський вишкіл. Отже, Ярослав Овад опинився у славній Юнкершулє Брауншвайґ, яка перед тим сильно потерпіла і мусіла перенестися на схід, до Трескав біля Познані. Після 5 місяців у Позен-Трескав їде на новий вишкіл до ваффеншулє (школа зброї) в Лєшанах (Чехія). Отримавши ранг хорунжого в березні 1945, автор разом з товаришами повертається до Дивізії, яка в той час знаходилася у передових лініях Східного фронту, на австро-угорському кордоні.
Під час приїзду до Дивізії генерала Шандрука і складання присяги на вірність України автор перебував у фронтових лініях. А згодом прийшла звістка про смерть Гітлера, падіння Берліна і нарешті… капітуляцію. Далі був відступ Дивізії на Захід та англійський полон в Італії, звідки вийшов (власне, втік) на волю на початку квітня 1947 року.
Нам видали левики на рукави і кожен собі його пришив. Мабуть через два дні таких вправ на третій день до нас прибула колона авт «швімваґен». Перед тим ми дістали по одній ібермантлі і повні патронташі бойових патронів та кілька коробок сліпих, кілька скорострілів та по дві ручні ґранати. Сіли до авт і з компаніфірером Шнеллером вирушили до Львова.
Їхали якийсь час добре, аж у певному місці колона затрималася на дорозі перед переїздом через великі ліси і нам наказали зарядити кріси бойовими патронами і роздали по ґранаті, бо ми мали переїжджати через «партізаненґебіт». Це на випадок нападу партизанів. Говорилося про польських і большевицьких партизанів, а не про нашу УПА. Їхали ми вже не так густо як перед тим, а шофери збільшили віддаль між автами. В такому авті сиділи нас троє стрільців і шофер з шоферської сотні, якого ми не знали. Кріси були причеплені стоячи кламрами, а що кілька авт був один скоростріл МҐ-34.
До Львова доїхали без жодних пригод. Помимо того, що я знав місто і ходив по вулицях, я не міг впізнати деяких вулиць і околиць. Знаю, що заїхали до колишньої польської кадетської школи біля Стрийського парку. Їхали ми одягнені в плащі і ібермантлі, в шоломах і мали рукавиці. Кріси стояли в стояках і були в кожного під рукою. Надворі був гарний мороз, але сніг не падав. Земля і дорога покриті снігом, але на дорозі, куди проїжджали військові авта, снігу не було багато і їхалося добре і безпечно. Авта зовсім не ковзалися.
Коли ми приїхали до будинку колишньої школи, то зауважили, що де-не-де є загорожі з колючого дроту, а на подвір'ях викопані оборонні чи протилетунські рови. Зразу після прибуття кожен пішов помитись від дорожнього пилу. Коли ми зняли шоломи і помились, то помітили, що наші обличчя опалені вітром і сонцем, а через щоки проходили світлі смужки від поясків наших шоломів. Пізніше нас нагодували і ми пішли спати, бо на другий день мав відбутися похорон і показ вправности нашої військової одиниці. Як я вже згадав, перед виїздом до Львова наша сотня отримала синьо-жовті левики, які кожен пришив собі на лівий рукав під німецьким орлом, як також чорний шпіґель на ліву сторону ковніра, а на праву сторону чорний шпіґель зі срібним левом. Таким чином перша чота нашої сотні у повному оснащенні немов пави і представники нашої дивізії гордо крокували по бруківці старовинного Львова. Ми були тим дуже горді.
Наступного дня від самого ранку ми були зайняті собою: чистили черевики, одяг та зброю. Бойові набої ми відклали і замість них зарядили сліпі. Не пригадую точно години, але десь перед полуднем вимаршерували ми на вулицю Чарнецького і стали перед будинком колишнього намісництва, яке було ніби продовженням будинку колишнього воєводства. Цей будинок я знав добре, бо за Польщі там працював мій батько. Стали в лаві з крісами до ноги і чекали. Незабаром винесли дві домовини, пролунали команди «струнко», «на плече кріс», «почесть віддай», «вліво глянь». А Шнеллер віддавав честь новісінькою гарною шаблею. Не пригадую, чи домовини поклали на гарматні лафети, чи на якийсь відкритий караван. Тоді знову були команди «прямо глянь», «на плече кріс», «праворуч, кроком руш» і повільним кроком ціла валка рушила вздовж вулиці Чарнецького в сторону Бернардинської площі, а далі повернула на Стрийський цвинтар, який вже перед війною був закритий, тобто на ньому вже не ховали мерців, але за німців там знайшли ще місце.
Зі мною трапилася така пригода. Коли ми мали кріси на плечі і тримали їх за пояс, я так напружено тримав, що аж затерпла рука. Коли довелося віддати почесть, я не міг вчасно зловити затерплою рукою і кріс мені трохи виховзнувся нижче, як треба, але я його зловив вище і в такій позиції витримав до наступної команди. Нам сказали, що коли щось не вийде правильно, не треба зразу ж поправляти, бо кожен додатковий рух видно і тоді здається, що щось не так. Тому потрібно витримати до наступної команди, коли всі виконають новий рух.
Повернення з похорону Оттона Бауера
Прийшовши до викопаних ям, наша чота зупинилась біля них, і після опускання домовин пролунали команди: «до сальви», «вогонь», «гох леґт ан». Перезарядили і знову провторили два рази. Стріляли добре, про що нам пізніше сказав сотенний. Чи були якісь промови, чи ні — не можу собі пригадати.
Після цього ми по команді відійшли до будинку казарми. Знову не можу сказати напевно, але думаю, що наступного дня ми маршерували під звуки нашого оркестру вулицями Львова поблизу Марійської площі. Там я побачив свого шкільного товариша З. Бобовника, який підскакував, бо вулиці довкола нашого маршу були заповнені людьми. Коли мене побачив, закликав «Овад» і я мабуть помахав йому рукою. Я маршерував у середньому ряді. Ми йшли по трамвайних рейках, а що було ховзько, то тих, що посковзнулись, інші підтримували за лікті.