Бо війна війною... Спомини
- Автор: Овад Ярослав
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Бо війна війною... Спомини». Краткое содержание книги:
Автор книги був в одній з перших груп добровольців. Після початкового рекрутського вишколу в Гайделягрі в січні 1944 року був призначений до складу сотні почесної варти на похороні віце-губернатора Галичини Оттона Бауера у Львові.
В лютому-березні 1944 — у бойовій групі Баєрсдорфа. Бувши в той час стрільцем, автор відмічає деякі речі, котрі могли лишитися поза увагою високих старшин.
Після короткого побуту в Нойгаммері та приділення до 29-го полку Дивізії, на початку квітня 1944 Овад виїхав на 3-місячний підстаршинський вишкіл в Ляуенбургу на Помор'ї. Після повернення до Нойгаммера, в липні 1944, на кілька днів перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, близько. 1.000 молодих українців-підстаршин, серед яких був і Ярослав Овад, заходами сотника Дмитра Палієва були виряджені на новий, старшинський вишкіл. Отже, Ярослав Овад опинився у славній Юнкершулє Брауншвайґ, яка перед тим сильно потерпіла і мусіла перенестися на схід, до Трескав біля Познані. Після 5 місяців у Позен-Трескав їде на новий вишкіл до ваффеншулє (школа зброї) в Лєшанах (Чехія). Отримавши ранг хорунжого в березні 1945, автор разом з товаришами повертається до Дивізії, яка в той час знаходилася у передових лініях Східного фронту, на австро-угорському кордоні.
Під час приїзду до Дивізії генерала Шандрука і складання присяги на вірність України автор перебував у фронтових лініях. А згодом прийшла звістка про смерть Гітлера, падіння Берліна і нарешті… капітуляцію. Далі був відступ Дивізії на Захід та англійський полон в Італії, звідки вийшов (власне, втік) на волю на початку квітня 1947 року.
Крім цих старшин, прибув транспорт старшин, які були на інших старшинських вишколах поза Гайделяґерем. Близького контакту в нас з ними не було, але здалека бачили як вони переходили від бараку до бараку і зауважили, як німці над ними сміялися. Це що плащ завеликий — не страшно, це навмисно зроблено німцем в бекляйдунґскамері[16], щоб виставити на посміховисько нових старшин, а вони не вміли відповідно реаґувати. Але в загальному: постава згорблена, пояс криво, плащ незастібнутий — як «Швейк». Деякі були без пояса, або шапки, чи шолома. Справді, соромно було дивитися на них і слухати критичні зауваження німців-підстаршин. Ми виправдовували їх як могли, але важке враження все-таки залишилося. Ми справді самі розчарувалися в них. Виправдати завжди можна, знаючи, що ці люди були кооператорами, бухгалтерами і іншими громадськими діячами, а постійно маючи над собою якусь вищу владу, мусіли підпорядковуватись і йти на поступки, щоб не пошкодити народному інтересові. Але вони так вжилися в свою роль, що боялися випрямувати свої спини і сміло дивитися пепред собою, знаючи, що вони щось вартують, що вони не раби, а рівноправні з іншими. Надто довго ми були в неволі, надто довго гнули спини і важко було їх переконати, прищепити новий дух. Ці старшини, на яких ми так чекали, так багато від них сподівалися, нас дуже розчарували. Вони були добрі, як батьки можуть бути добрими до дітей, розуміли нас, але нам хотілося бачити їх поставними, рішучими, гордими і мудрими. Як не вищими, то принаймні нарівні з німцями. Це була німецька політика, щоб у злому світлі показати наших старшин. Але нема злого, щоб не вийшло на добре. Ми побачили їх і намагалися бути зовсім протилежними до того, що ми побачили. Ми мовчки вислухали всі епітети, кинуті в їхню сторону.
Вишкіл завершувався і всі запитували, що далі буде з нами, але не знаходили відповіді. Не знали навіть ці люди, які приносили все нові паролі.
Прийшов Новий рік і інші свята, але ми їх не святкували. Мабуть не мали ніяких вправ. Вайнахтен[17] у німців велике свято і, не дивлячись на нацистський режим, всі його далі урочисто святкували. Очевидно, ми отримали новий набір маркетенденварен. На наші свята (на Свят-вечір) ми зійшлися у великому залі, засіли до столів, приїхали делеґати з Боєвої Управи, з'їли, випили. Було кілька промов і тостів. Всі заколядували кілька коляд і з піднесеним духом та новими надіями на краще майбутнє розійшлися по кімнатах. Прийшов Новий рік, а через кілька днів прийшла сумна звістка, що у Львові на вулиці вбито полковника УСС Романа Сушка, організатора українського війська і військового провідника ОУН. Хто, що і як — ми точно не знали і навіть не знали, хто приніс нам цю звістку і чому. Чи це зробили німці, чи большевицькі партизани, чи бандерівці, бо ці останні почали розправлятися з деякими визначними людьми, які не поділяли їх поглядів?
Незабаром після цього прийшла звістка, що совєтські партизани вбили у Львові губернатора Бауера і його секретаря. Тоді отримала наша сотня наказ їхати до Львова для почесної варти. Ми були вишколені йти в поле, а не на параду до Львова. Не залишилося багато часу на додаткову науку. Зі всієї сотні вибрали одну чоту і стали нас інтенсивно вишколювати. Напевно це тривало з раннього ранку до пізного вечора. Ми маршерували, вставали в ряди, повертали вліво, вправо, виконували команди «почесть крісом віддай», «на плече кріс», «до стопи кріс», «до віддання почести «гох легт ан», залп. І так весь час одне й те саме. Це були речі, які ми знали, але нас шліфували у виконанні цих команд. Крім того, наша чота вправлялася у спеціяльному маршуванні, поворотах та зупинках. Також тренували постріли залпом над могилою. Ми ще не були на похороні, а нас вже прозвали «похоронниками». Інструктори звертали велику увагу на координацію рухів при виконанні команд «цур сальве»[18], «гох леґт ан», «фаєр»[19]. Спочатку залпи не виходили одночасні (ми вправлялися сліпими патронами) і вони, тобто наші цуґфірер і ґрупенфірери, сміялися і казали, що після наших пострілів зразу видно, що ми з скорострільної сотні. Але в цьому випадку залп повинен лунати як один постріл. Вправлялися так довго, поки не вийшло гаразд і нас похвалили. Часу було обмаль.
16
«Тримати язик за зубами»
17
Різдво
18
«Приготувати зброю до пострілу»
19
«Вогонь»