Волинь

— То палиця така з кривулькою на кінці. Нею їздять, або верхи, або женуть перед собою. Кривулька вичовгається і дуже гладенька. Наші хлопці мають по п'ять-шість скремейд. Я купив собі два у Мехтода і дав йому за це десять карбованців.

— Де ж ти взяв тих карбованців? — знов отой матірний осоружний запит. Володько аж гримнув…

— За гроші у нас є мушлі. Знаєте? За них у нас можна купити все. Навіть Архип мусів продати свого нового кашкета, бо потребував грошей на скремейду. Він свою поторощив на шкандибанню. Але Трихон прийшов до Мехтодового батька і привів за вухо Архипа: «Кому віддав кашкета? Говори!..» А Мехтод злякався і каже: «Я купив». — «А різун в твою мать, — каже Панько. — Віддай Архипові кашкета». А в тому кашкеті Мехтод тримав свою «казну». Поставив у старому вулику під повіткою, і миша проїла у ньому велике дзюрище. Ну, дісталося ж і Мехтодові, й Архипові. Кашкета Христя залатала, а Архипа ми звемо лисим, бо латка на кашкеті не така чорна, як кашкет…

— Ну, ну, — знов втручається мати. — Щоб там часом і тобі не дісталось.

І за що, Боже мій, має дістати? Це дивує Володька настільки, що він взагалі перестає розказувати. Він лишень думає. Ввесь час, коли мати сидить у «своїх» — у діда або у дядьків, Володько бавиться… Йому там приємно. Він не раз так захоплюється грою, що забуває за сніданок, обід і вечерю. Горіхи, грушки, яблука визволяють його від неприємного обов'язку — обіду. Він, по-перше, не любить товариства дорослих, по-друге, він за один недільний день набереться вражінь на цілий тиждень хутірного життя. Що він любить робити з дорослими, це «йти до монастиря на вечірню». Це роблять з початком осені цілий рік до пізньої весни. Для цього збираються великою юрбою старші, і молодші, і зовсім малі… лише без тих, що не можуть встигнути йти зо всіма. При цьому завше весело, багато сміху, багато пригод. Вертаючись назад уночі, йдуть здебільша Ляшовим займищем, в котрому ростуть величезні берези, дуби, гарні гриби й ліскові кущі. Господар цього займища був страшний гультяй, пияка, а скінчив тим, що одного разу знайшли його на горищі, де підчепився посторонком до бантини. Після цього, розказують, що не раз і не два бачили страшного вішальника Ляша з посторонком на шиї, з висолопленим язиком та вилупленими очима, як він стояв на стежці і лякав, щоб через його займище не ходили, і як тоді, йдучи на «вечірню», не збиратися цілою юрбою?