Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Григорчук почухав потилицю.
— От, коли б ви, дядьку Матвію, бачили, за що я втелющив п'ятсот і сімдесят. Насміялися б, їй-бо… Як будете в Лебедях, навмисне вам покажу. Дві десятини, кажете? Але Христом-Богом клянусь, що вони не варті цієї одної. От не гріх, що божусь. Я вас люблю і поважаю. Роки ми от сусідами, а один одному кривди на гріш не вчинили. А це все, каже, за людиною. Так і буде. Запродажну і купчу беру на себе… Ну? Що?
Матвій знов таки відповів не зараз і не просто.
— Як надумаюсь, то скажу. Не радився ще зо старою. Не по силі, знаєте, це мені… Повірте, — не по силі… Стягнувшись до сорочки, можу ту половину зібрати… Ну, а друга?..
— Є гроші, як каже чех. «У банце сов пенізе».
— Це-то я і без чеха знаю. Але думаєте, що у «банце», то отак і дадуть і що туди не треба віддавати?
— Вам дадуть. На чотири проценти дадуть. Цілу півтисячу дадуть.
— О, ні. У дерманському банку, по їх закону, можу сотню дістати. Не знаю, чи у вашому лебедському можна б що…
— Цього-то вже не знаю… У нас, настільки пам'ять мене не милить, можуть позичити тільки пайщики… Так, здається… Але я думаю, що у дерманському вам напевно півсотню зайвих дадуть. Ну, а решту вже хоч-не-хоч, а треба буде до жидка звернутись…
Це останнє вимовив Григорчук якось непевно, з острахом і приниженим голосом, ніби боячись цим образити кого… Матвій все-таки великої на це уваги не звернув. Він міцно, широкою, мозолистою долонею розтирав зморшки свого чола, ніби хотів зачавити під ними важку свою думу.
— Цц… — цмокнув він, а опісля ще раз цмокнув. — Над цим треба помізкувати.
З печі виглядає Хведот. Ніс його обсмарований чимсь чорним. Сидить він тихо і терпеливо. На запічку скромно примостився Василь. Він думає: «І знов ходитиму зиму до школи без чобіт… Пасеш, пасеш ті корови, а що з того маєш?»… На згадку, що прийдеться покинути свою найкращу привабливу мрію про чоботи зі стоячими халявами — «бутилками», настрій його глибоко і нагальне падає. «Так уже ті постоли обридли»…
На цім розмова про землю й закінчилась. Горілки в пляшці меншало, а разом збільшувалися гутірки та просторікування… Звичайно, заговорили про війну. Матвій зловіщі свої сни пригадав і сотий раз їх розказав.
Григорчук на філософію не майстер, але Матвія слухає радо. Розмову свою ввесь час вели навколо справ «сурйозних». Ніколи було їм бавитись у жарти. «Життя чавить», — казав Матвій. — «Той герой, хто з-під теї чавухи хоч з одним цілим ребром вилізе»… Та ще «аби люди Бога не гнівили. Без Бога мужик порожнеча. Як ото клуня без снопів чи засіки без зерна»…
Почало сутеніти, і мужики розпрощалися. Матвій без верхньої одежі і без шапки провів гостя аж до дорожини, що бігла з Дерманя до Лебедів повз його хутір, пообіцяв, що «на днях сам до вас заскочу, а там бачитимем… А Харитона вже сюди не мішайте, якось-то й самі цю справу закінчимо».
Тьма по землі стелилася. На хуторі глибока тиша і спокій. Небо чисте, передосіннє, дзвінке. З млина чути плескіт колеса. та лятатання ківша. Садок, обнизаний рясно овочами, дрімає непорушно, ніби закохана в свою будучу дитину, перший раз вагітна молода жінка.
За річкою, на дерманському боці, під Заставською сосниною чути форкання коней. Це ночліжани по скошених уже сіножатях розкошують. Видно під сосниною велику заграву багаття, і густий тяжкий хвіст диму довжелезною летючою вуаллю простягнувся геть далеко над лугом, сягаючи аж до лебедського порубу і зникаючи десь там у Михалковій дебрі. По хвилині задзвеніла ночліжанська пісня. Вона знялась, мов чайка, з болот та низів і, прорвавшись під згучне небо, відбилась від нього та дрібним рокотом розсипалась на тисячу реготливих тонів по цілій щироті долини.
«Світе тихий…»
Матвій ще раз обходить свій садок. Дещо поправити треба, яку там занадто обтяжену гілку певніше підперти. «Підпора, здається, і міцна, а дивись, різал-ма', як зігнуло», — говорить він вголос. Підпирає, крекче.
— Коли б його, Бог дав, продати ту овоч як слід… А грошиськів треба. Ой, треба-треба!.. — Підпер, постояв. — Ну, ця вже одна пудиків тридцять дасть, — розважає, обтирає об штани руки і простує до клуні. По дорозі піднімає кілька яблук, що попались під ноги, ховає їх до кишені. У клуні «проклята курка знов намервила на току», але ніяково поночі порядкувати, хоча Матвій «терпіти не може, як ото всюди свинство таке»… Чекай. Дістанеться і Насті. «Казав їй сотню раз: не пускай до клуні курей! Ні, баба бабою. Різал-ма».
До хліва зайшов: «Що то лошаки поробляють». А вони собі спокійно стоять, побрязкують ланцюгами об жолоб та з-за драбини суху конюшину посмикають. «Гі-гі-гі-ааааі!», — обзиваються «лошаки»…