Волинь

— Розуміється.

— А правда, добре було б, щоб усі вужі виздихали?

— Може, й добре. Але що тоді їли б чорногузи?

— А чорногузи не здохнуть від ужів?

— Нєє, це вже така тварина, що їсть тобі і жабу, і вужа, і після того чує себе так, ніби це були вареники з маслом.

— Тату, тату! Чому то чорногузів кличуть Іваном? А де вони діваються зимою?

— Бо так їх піп охрестив. А чому тебе кличуть шмаркачем? Бо так тобі личить. А на зиму вони відлітають від нас. У теплі краї — у вирій. Знаєш, як наша мати печі тримається, так чорногузи літа. Вони хотіли б, щоб завше було літо, а у нас є й зима. От вони й летять того літа шукати деінде.

— Тату! А де ж ті краї? Там ніколи немає зими? А чому? Де це?

— То далеко. Звідсіль не зобачиш. За морем. Багато птахів відлітає туди, але весною вони знову вернуться.

— От там, певно, злетиться дуже багато птахів. Га?

— Розуміється. Але там є й такі, яких ми ніколи не бачимо. Чув про Жар-Птицю? Ну, от. У казках, правда? А там вона й справді є. Бачив ти того, що з катеринкою ходить та щастя розносить? У нього є папуга? Бачив? Це він купив,і носить, а там вони по деревах, як горобці, гицають. Ще там є такі пташечки, як бджоли. Малюсінькі і блискучі. Вони звуться колібри.

— Ох, Боже! — вирвалось зненацька у Володька. Йому аж дух заперло. Він аж помовчав хвильку.

— Це, мабуть, хороше. Така мацісінька пташечка. І несе вона яйця?

— Несе. Розуміється. Як маленькі горошинки.

— А чи є там і вужі?

— Ого. Та ще й які. Такі, що лигнув би тебе за один раз, як суничку, і навіть не облизався б. Там того гаду видимо-невидимо. Там і звірі хижі. Там є такий звір, що в нашу клуню не вліз би. Він зветься слон. Такого слона оговтали і ним їздять. Вишкрябається на нього з п'ять чоловіка і той пре. Є там і леви, і тигри. Все то страшні і здоровенні звірюки. Не дай Бог попасти такому у пазурі. Одразу поласує тобою, і все. Там повно того…

— А чи є там і люди?..

— А де їх нема? Скрізь люди. Лише трохи не такі, як ми. Чорні, і губи у них, як у нашої корови Маньки.

— А їх, тату, не поїдять ужі та слони?

— Та який біс. Людина такий звір, що й слона з'їсть. Вони мають завше при собі зброю. Рушниці, луки, сокирки.

— Далеко то є, тату?

— Ну, не близько. Ми з тобою навряд чи й доїхали б.

— А я, як виросту, то поїду. Кудою туди їхати?

— То треба їхати водою, морями…

— А, а… А що то є море?..

— То є такий дуже великий став. Такий великий, що навіть другого берега не вглядиш. Туди стікаються ріки з усього світу.

— А де там та вода дівається?

— Хм… — Тут і сам Матвій уже не знав, що відповісти. Хто її знає, де вона дівається. — Та, — каже старий, — у морі є така безодня. Така безодня, що туди вливається вічно вода… Та я її не бачив.

— А хто ж то бачив?

— Були такі цікаві, що бачили.

— А наша річка теж туди пливе?

— Ні. Наша насамперед до Горині вливається. Колись до Острога поїдем, то зобачиш ту річку.

— А коли ми до Острога?..

— Еге. Терпи, козаче, отаманом будеш… Колись поїдем.