Смак свіжої малини

— Багато взяла?

— Лише сто злотих. «Не можу заробляти на жалобі сестри», — пояснила вона, а я додала від себе ще сорок на службу за упокій. Знаєш, щоб мене не страшило.

— І що?

— І все тихо. Гадаю, що Антоній Фернандо також доклав до цього руку. Я попросила мене підтримати, і він, звісно, пояснив їй, що накидка потрапила в добрі руки. Старенька бачить згори, що хтось оцінив її роботу. Знаєш, що мені ще розповіла її сестра?

— Ну? — потягнулась я по цукерничку. Поміж тим я вичистила латунний свічник і набір десертних ложечок.

— Цитую: «Люба пані, якби той старий іще був який порядний чоловік. Де там! Не було суботи, щоб не випив. Ви скажете: „А який чоловік нині не п'є?“ Але він хляв до безтями. Половина пенсії йшла на трійло, а друга половина на квашені огірки й кисле молоко з похмілля. Повертався над ранок, ще й влаштовував дебоші. Верещав, що живе з неробою, котра має дві лівих руки». Як вона це мені казала, їй аж плями на шиї виступили. А потім кинула: «Пані, як я тепер погляну на цю накидку, на кожну окрему квіточку, й подумаю, що це жалоба по такому поганцю, що й навіть свічки за мою Марисю не поставив би, то маю охоту взяти ножа й потяти її на лахміття».

— Ціле щастя, що вона воліла її продати. — Я полірувала мідний кошичок для яєць. — А з іншого боку, це дивно, що такі гарні речі з'являються на честь якогось халамидника.

— Ну, — замислилася бабуся, — стільки пам'ятників, скульптур, палаців. Потім приходить інший халамидник і заявляє, що його попередник на це не заслужив, тому треба знищити, зруйнувати, затерти пам'ять по ньому. Глупота. А все тому, що люди не вміють дивитися на твори мистецтва.

— А як, на твою думку, треба це робити?

— Не варто зважати, на чию честь їх створено. Бо що така накидка говорить про того п'яничку? Що він був добрий? Симпатичний? Працьовитий?

— Ну… — завагалась я, — мабуть, нічого не говорить.

— Власне, вона говорить тільки про авторку, Марисю. Про те, що цей п'яничка був цілим її життям.

— Цікаво, чи буду я для когось цілим життям? — розмріялась я, стираючи пил з чергової облямівки.

— Ти мусиш знайти свою Марисю.

— Як це просто, — сказала я, не приховуючи іронії.

— Досить звернутися до Антонія. Він там, на тому Небі, тільки й чекає наказу. Але зійдемо на землю. Що ти будеш їсти, Малинко?

— Та я щось не маю апетиту. — «Коли мені траплялося сказати, що я не маю апетиту? Сто років тому? В попередньому житті?»

— Це, певно, невроз. Ти мусиш пити шведські трави. Вони допомагають на все.

У цьому вся бабуся. Три місяці тому вона переживала захоплення настоянкою меліси. Кожен із нас одержав по великому бутелю під ялинку.

— А на що конкретно?

— На все. На невроз, на депресію, на отруєння й остуду. А я собі змащую у вусі і ліпше чую.

— Може, то святий Антоній?

— Ні, шведські трави. Святого Антонія я запрягаю до чогось іншого.

— А як там зі святим Юдою? — Півроку тому бабуся рекомендувала його всім. На всі випадки.