Повний місяць

— Можна.

— Я попович. Батько в мене був піп. Священик, сільська парафія, Тверська губернія. Мамка, значить, попадя. Соціальне походження не годиться для посади, скажи?

— Мабуть.

— А я батьків зрікся, Вовк. Коли в партію вступав. Я, знаєш, у комсомолі не був. Відразу в партію, після громадянської. І бач, яка весела штука: син попа тепер у таборі — не цар, але Бог. Не я це придумав. Ну, розсмішив?

— Цікаво.

— Цікаво йому… А от мені цікаво, чого ти, бойовий офіцер, на конвойного попер.

— Тому, що бойовий офіцер, громадянине майор, — голос Вовка зазвучав твердіше. — Терпів усе. Тільки не буду спускати, коли мордатий сержант гне на мене матом. Та лупить прикладом у спину.

— Навчишся, — серйозно мовив Божич, затягнувся вдруге, повторив: — Смачно. — і потім, без переходу: — Думаєш, я нічого не зрозумів? Я твою справу, засуджений Вовк, уважно прочитав. Бо такого контингенту в мене на господарстві не було.

— Якого?

— З фронту. З війни. Почнеш бикувати — роги швидко обламають. Але хочу, щоб ти знав: із сержантом тут, у цьому кабінеті, теж виховна робота була. Офіцери колишніми не бувають. У мене білогвардійці сиділи… Гляди ж ти, біла кістка. Правда, коли по ребрах вигрібали, нічо, втиралися. Розстріляли їх, до речі, а то б показав тобі.

— Розстріляли?

— Ага. Як війна почалася — прийшов спеціальний наказ. Усіх біляків, як потенційно небезпечний елемент, здатний вести антирадянську агітацію в місцях позбавлення волі, до вищої міри соціального захисту. Ось я біляків до стінки й поставив. Що ти думаєш? Один, дідок такий, з бригади сучкорубів, «Боже, царя храни» залудив. Та ще так красиво, сука, голосина поставлений — наче в мого батька–батюшки в церковному хорі, в півчих. Я аж заслухався. Але не в тому річ, — майор зробив третю затяжку, традиційно повторивши при цьому: — Смачно. Так до чого це я? Бач, біла кістка все терпіла. А наш брат, радянський офіцер, лізе давати здачі. Навіть якщо після того отримує десять діб БУРу. Ось за це я тебе, Вовк, поважаю… Чи як це правильно сказати… Хай буде: поважаю. Довіряю. Підпишеш папірця?

Промовив таким буденним тоном, що Ігор спершу розгубився:

— Папірця? Ви про що?

— Про те саме. Я, такий–то, засуджений, колишній офіцер Червоної Армії, даю добровільну згоду співпрацювати з оперативною частиною… Казенний документ, по суті. Зате ставлення отримаєш відповідне. Під моїм особистим захистом, січеш? Хто я тут, не забув?

— Ні.

— Скажи — хто я тут?

— Бог, — в'язень здивувався, з яким трудом йому далося це слово, але, схоже, Божич цього зовсім не помітив.

— Правильно. І Бог тебе тут буде берегти. Я слухаю твоє позитивне рішення.

Від диму в Ігоря вже задерло в горлі. Він прокашлявся. Не допомогло — гидкий присмак нікуди не подівся.

— Водички? — поцікавився Божич.

— Не треба, — відповів Вовк, не стримався, додав: — Дякую. Отак відразу…

— Чого тягнути? З ким тобі, бойовому офіцеру, ще мати справу в місцях відбуття покарання, як не з адміністрацією?

Пекучий погляд майора Ігор зараз відчував фізично. Стало незатишно, захотілося відвести очі, і в той же час Вовк не бажав, аби це сприйнялося слабкістю. Але не стримався, забрав погляд, перемістив його на вигнуту спинку помпезного стільця. Пильний кум миттю це засік, крекнув задоволено, мовив із неприхованою гордістю: