Безкінечна війна

Тому ми не дуже раділи, повертаючись в човнику на борт «Надії» (хоч деякі з найбільш популярних представниць прекрасної статі заявили, що непогано і справді трохи перепочити).

Позаду залишався останній безпечний пункт нашого маршруту, попереду ж чекала зустріч з тельціанами. І, як зауважив майор Вільямсон ще в перший день, «ніхто не може сказати заздалегідь, чим це скінчиться».

Більшість з нас без особливого захоплення дивилися на перспективу колапсарного стрибка. Нас запевнили, що ми взагалі нічого не відчуємо, вільне падіння — ось і все.

Мене це пояснення не задовольнило. Як студент фізичного факультету, я прослухав звичайний курс з теорії відносності та теорії гравітації. Правда, тоді у нас було дуже мало дійсних даних, Старгейт був відкритий, коли я вже закінчував навчання. Але математична модель представлялася цілком ясною.

Колапсар Старгейт являв собою ідеальну сферу трьох кілометрів у діаметрі. Він перебував у стані гравітаційного колапсу, що означало — його поверхня падає до центру колапсара майже зі світловою швидкістю. Але падає вона вічно, теорія відносності, принаймні, надає колапсару ілюзію дійсного існування в даному місці. Взагалі вся реальність стає не такою вже реальною, коли ви вивчаєте загальну теорію відносності. Або буддизм. Або вас забирають в армію.

Як би там не було, а з теорії виходило, що в певній точці простору могло вийти так, що ніс нашого корабля знаходився б майже над поверхнею колапсара, а корма десь в кілометрі позаду. З нашої точки зору в будь-якому нормальному всесвіті це викличе такі перепади напруг, що корабель миттєво розвалиться на шматки, і ми всі станемо ще одним мільйоном кілограмів хаотичної матерії на теоретично існуючій поверхні колапсара, і понесемося в нікуди на весь проміжок вічності, або будемо падати до центра колапсара всю наступну трильйонну частку секунди. Словом, кожен вибирає точку відліку за смаком.