Львів. Пані. Панянки (збірка)
- Автор: Дудок Уляна, Белимова Татьяна Валерьевна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5240-0,978-617-12-5241-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Львів. Пані. Панянки (збірка)». Краткое содержание книги:
Львів – місто, відоме своєю давньої історією, яка пахне кавою, шоколадом та… вишуканими парфумами львівських пані. Тих надзвичайних жінок, які прославляли свою Батьківщину далеко за її межами. Але, будучи відомими акторками, співачками, мисткинями, кожна з них залишалася в душі звичайною жінкою, що прагне бути коханою та щасливою. Про це мріяла зірка українського театру ХІХ століття Марія Заньковецька, закохана в Миколу Садовського. Ніжністю дихали листи Соломії Крушельницької до Володимира Лісницького. А легендарна воячка Олена Степанів ішла в бій, окрилена безмежним коханням до свого Іванка. І так само, як сотні років тому, сучасні львів’янки поринають у химерне сплетіння любовних тенет. Адже епохи минущі, а кохання – вічне.
– У вашої жінки чудовий голос, Олексію Антоновичу, дозвольте заспівати дуетом?
Виявилося, він, як і вона, з України, з Херсонщини, майже земляк, ті ж пісні співає, що і в неї, на Чернігівщині. Плакати від щастя хотілося – тут, у Бессарабії, зустріла людину, свого, українця, зазвучала рідна мова. І Микола Карпович зрадів:
– Так то чоловік у вас росіянин, а ви – українка, з роду Адасовських? Бувають же такі приємні несподіванки!
Проспівали кілька пісень. Чоловік слухав із глузливою посмішкою, мовляв, пустують, як малі діти, та – хоч би чим дитина бавилась, аби не плакала.
Кохання осяяло все її нудне й сумне життя в Бендерах. Усе, що раніше викликало огиду та розчарування, набуло нового сенсу: вона опинилася тут, щоб зустріти це неймовірне щастя, це сонце єдине, цю радість, що перехлюпувалась через вінця. І треба продовжувати грати роль дбайливої господині, що вміє варити смачні борщі, турботливої, уважної дружини і ховати щасливі очі за віями, бо, променисті, зраджують, видають таємницю, яку й сама ще не збагнула остаточно. Сьогодні, за сніданком, Олексій Антонович підняв очі від газети – і довго мовчав, наче вперше побачив свою дружину, сумно розглядав її, і вона не відводила погляду від його очей, витримала… Невже чоловік відчув небезпеку, але не знає, з якого боку чекати?
– Останнім часом ти дуже змінилася. Бендери тебе вже не дратують?
– Зараз часу не маю на дратування. Якщо тобі це цікаво, то Іда Гаврилівна вирішила поставити «Наталку Полтавку», а мені запропонувала головну роль. Пам’ятаєш, як я грала в Ніжині, коли ми вперше зустрілися? Ти так схвально ставився і до вистави, і до моєї гри. Згадай!
Погляд чоловіка потеплішав.
– Може, і мені до вас приєднатися? Ти – Наталка, я – Петро?
Ледь стримала глузливу посмішку:
– Любий, у ролі Петра забагато вокальних номерів.
– Це делікатний натяк на ведмедя? На мій недосконалий слух?
– Ні, просто я не хочу, щоб ти комічно виглядав на сцені. З голосом і слухом у тебе все гаразд, але бракує досвіду. А ще – пані Іда вже запропонувала цю роль твоєму другові, пану Тобілевичу, і той дав згоду. Ми можемо опинитися в незручному становищі. Чому б тобі не спробувати себе в ролі пана Возного? У Ніжині ти показав себе неабияким актором. А в цій ролі замість співу – речитатив.
Олексій Антонович задумався. Репетирувати, хвилюватися, поспішати, замість відпочинку бігти до репетиційної зали – усе це не приваблювало його взагалі, але й залишати Маню разом із цим «героєм-коханцем» Тобілевичем теж не хотілося. Краще, якщо буде поруч, бо є такі чоловіки – краще пальця до рота не класти, відкусять усю руку, кілька разів спостерігав його залицяння до дружин молодшого офіцерського складу, чув їхній зазивний сміх, бачив їхнє кокетування, палаючі очі…
– Гаразд. Чом би й ні?
І почув у відповідь радісний сміх дружини. Маруся вискочила зі столу, обняла, поцілувала:
– Я така тепер щаслива, що ми гратимемо разом! Олексію Антоновичу, ти навіть не уявляєш, як це буде прекрасно, я тобі така вдячна!
Не доїла сніданку, чаю ще не попила, підскочила до піаніно, залунало на всі Бендери:
– Ой, я дівчина полтавка…
З ніжністю подумав: «Ти дівчина з Ніжина, з Заньків, з Чернігівщини, усе в тобі мені миле: і молодість твоя, і врода, і голос твій оксамитовий. Якби ж не оце твоє прагнення сцени, лицедійства, було б справжнє сімейне щастя».
Перервала спів на півслові:
– То я одразу після сніданку збігаю до пані Іди, скажу, що ми гратимемо в «Наталці», гаразд?
– А ти хіба вже не погодилася грати?
– Як це я могла зробити без твого дозволу? Щоб знову між нами незлагода була? Я думала, що ти сердитимешся. Але я надіялася, що ти погодишся, ти ж теж любив театр, мистецтво. Пам’ятаєш ніжинські вистави? Колись ти підтримував мої мрії…
Іда Гаврилівна писала листа, коли до кімнати зайшла покоївка і сказала, що прийшла пані Хлистова. Не встигла підвестися, як до кімнати влетіла Марія Костянтинівна – гарнізонний етикет не був суворим – ця захоплена дівчинка кинулася до неї:
– Він погодився!
Закружляла кімнатою. Від серця відлягло, по-змовницьки всміхнулися одна одній. Досвідчена й розумна Єсипова знала, які непрості стосунки в родині Хлистових, хоча Олексій Антонович, зразковий, майже ідеальний на службі, бездоганно шляхетний у спілкуванні, щастя в родині немає. Разом із Марією розробили стратегію й тактику щодо непередбачуваного чоловіка. З дружиною вчинив непорядно, будучи нареченим, обіцяв одне, а ставши чоловіком, почав говорити зневажливо про актрис, називав їх лицедійками.