Львів. Пані. Панянки (збірка)
- Автор: Дудок Уляна, Белимова Татьяна Валерьевна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5240-0,978-617-12-5241-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Львів. Пані. Панянки (збірка)». Краткое содержание книги:
Львів – місто, відоме своєю давньої історією, яка пахне кавою, шоколадом та… вишуканими парфумами львівських пані. Тих надзвичайних жінок, які прославляли свою Батьківщину далеко за її межами. Але, будучи відомими акторками, співачками, мисткинями, кожна з них залишалася в душі звичайною жінкою, що прагне бути коханою та щасливою. Про це мріяла зірка українського театру ХІХ століття Марія Заньковецька, закохана в Миколу Садовського. Ніжністю дихали листи Соломії Крушельницької до Володимира Лісницького. А легендарна воячка Олена Степанів ішла в бій, окрилена безмежним коханням до свого Іванка. І так само, як сотні років тому, сучасні львів’янки поринають у химерне сплетіння любовних тенет. Адже епохи минущі, а кохання – вічне.
– Та не побивайся ти так через той перстень!
– Та хіба у персні справа? Мало, що під час дебюту намагалися мені настрій зіпсувати, я ж вам казала – мені на сцену виходити, а вони грюкають, сичать, хихикають! А це ж товаришки по сцені!
На гастролях у Харкові зазнала ще одного нищівного удару, знаку, натяку: під час епідемії підхопила дифтерит, через хворобу голос погіршився, втратилися сила, кришталевий тембр. І хоча й Микола Карпович, і Марко Лукич запевняли, що її голос звучить чудово, для драматичної актриси оперних арій співати немає потреби, вона перебільшує наслідки хвороби – Марія оплакували свій голос, як покійника, не могла втішитися. Плакала, як за передчасною загибеллю таланту, за який має дати відповідь перед Богом.
У цей важкий час поруч постійно був Садовський, втішав, непомітно зблизилися, сталося нарешті те, до чого все йшлося: стали коханцями не тільки на сцені, а й у житті. Прокинулася вранці, побачила Миколу і злякалася. Отже, остаточно перейшла ту межу, яка тепер назавжди відокремила її від чоловіка, ніколи вороття не буде, і тепер не важливо: дасть він дозвіл на проживання чи не дасть.
Несподівано для себе розплакалась, відчула непевність свого становища, підсвідому заплямованість. Микола розплющив очі:
– Кицюню, ти чого не спиш? Спи, ще рано, – пригорнув до себе, поцілував мокре обличчя. – Не турбуйся, все буде гаразд. Ви розлучитесь, усе владнається.
Влітку поїхала відпочити до батьків у Заньки, розказати про зміни в своєму житті. Але ж знала наперед… знала, що так станеться… батькове обличчя вкриється крапельками сердитого поту, очі гнівно звузяться, погляд проткне наскрізь її серце… Не зрозуміє! Не пробачить!
Його прокльони лунатимуть на весь будинок, на весь хутір, чутимуться в Ніжині та Києві. Ото буде радість пліткарям, недругам, заздрісникам! Ще довго лунатиме в її пам’яті хрипкий від люті старечий голос:
– Від живого чоловіка до коханця тікатимеш, Маню? Краще б я не дожив до такого дня, до такої ганьби! Скаржишся, штовхнув тебе? Лаявся?! Я б на місці Олексія вбив тебе! І будь-який суд виправдає! Чуєш, Маню, виправдає – бо переступати людські та Божі заповіді нікому не дозволено! А ти не по-людському чиниш. Може, ти вже й хреста зняла, може, і в Бога вже не віруєш? Це зараз модно: думати «вільно», робити «вільно», заборон ніяких! А мені з матір’ю як людям у вічі дивитися? Найменшу донечку свою, улюбленицю, проґавили, не зуміли до порядку привчити, любили понадміру!
Дякую, віддячила! Будь же ти проклята! І щоб духу твого тут не було! Пішла геть, щоб і очі мої тебе не бачили! Опинилася на ґанку. Не вірила, що батько може бути таким жорстоким. Може, схаменеться? Змінить батьківський гнів на милосердя? Але почула за дверима – батько гримав на матусю:
– Все це твої потурання! Розбестила! А тепер маємо…
Гіркий материнський плач у відповідь. Кинулася назад, до дверей, але ті самі розчинилися, і на ґанок плюхнулася та проїхала, наче на коліщатках, її валіза.
– Геть звідси! І щоб сьогодні тебе в Заньках не було!
Двері сердито гримнули, клацнув засув. Запанувала в будинку тиша, наче всередині – покійник-самогубця, ні відспівати, ні помолитися…
Ледь дісталася хати старенького Петра, кравця, що шив їй український костюм. Валізу покинула на ґанку, рук уже не відчувала, сама ж гулькнула в хатинку, двері зачинила. Почула знайомий старезний голос:
– Хто там?
Зраділа, що сам у домі, бурлака. Озвалася:
– Діду Петре, то я, Марія.
Старий кравець почав побиватися:
– А я ще тільки розкроїв тобі керсетку, ще ж не готова.
– Діду, я не за керсеткою. Це вже потім пошиєте, а сестра Ліда забере, мені перешле. Я до вас у іншій справі. Можна я у вас до вечора перебуду, а коли стемніє, візьмете підводу та відвезете мене до Ніжина. Тільки прошу, ні про що не питайте, несила зараз щось говорити…
– Дівчинко моя дорогенька, заспокойся, не нервуй, усе владнається. Зараз пообідаємо, у мене борщ є.
– Дідусю, не хочу їсти… Можна, приляжу, несила сидіти…
– Лягай, дитино, відпочинь. Від горя більше втомлюєшся, ніж від роботи, – турботливо накрив ковдрою, а сам почав кроїти на великому столі спідницю, бурмочучи тихенько:
– Одягне Маня пишний строй та ще коралі з дукачами повісить на шию, зірки з неба позаздрять, що така краса на землі є, сонячна краса. А Катерині ще один рукав вишити – і сорочка вже готова, полотно таке тоненьке, прозоре, гарне Маня полотно привезла. І відійде від неї біда, все владнається.