Львів. Пані. Панянки (збірка)
- Автор: Дудок Уляна, Белимова Татьяна Валерьевна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5240-0,978-617-12-5241-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Львів. Пані. Панянки (збірка)». Краткое содержание книги:
Львів – місто, відоме своєю давньої історією, яка пахне кавою, шоколадом та… вишуканими парфумами львівських пані. Тих надзвичайних жінок, які прославляли свою Батьківщину далеко за її межами. Але, будучи відомими акторками, співачками, мисткинями, кожна з них залишалася в душі звичайною жінкою, що прагне бути коханою та щасливою. Про це мріяла зірка українського театру ХІХ століття Марія Заньковецька, закохана в Миколу Садовського. Ніжністю дихали листи Соломії Крушельницької до Володимира Лісницького. А легендарна воячка Олена Степанів ішла в бій, окрилена безмежним коханням до свого Іванка. І так само, як сотні років тому, сучасні львів’янки поринають у химерне сплетіння любовних тенет. Адже епохи минущі, а кохання – вічне.
– Мене було запрошено для гри у Києві, ні в якому іншому місті я б не погодилася грати, принаймні зараз, доки ми не вкупі з Олексієм Антоновичем.
– Уже сьогодні ввечері пан Тобілевич зустріне вас у Єлисаветграді, присягаюсь! Він там на вас чекатиме, ваш потяг відходить через дві години. Запрошую поснідати, і поїдете далі.
– Ганно Григорівно, не знаю, що й робити… Я не маю зайвих грошей їхати до Свеаборгу, мені було обіцяно, що відшкодують дорожні витрати в Києві, а тепер маємо ганятися за Кропивницьким по всьому світові? Я не знаю, що робити.
Хлопець слухав монолог зі щирою усмішкою:
– Не хвилюйтеся, Маріє Костянтинівно, все буде гаразд, руку даю на відсіч! Обставини так склалися, а в Єлисаветграді вже почали репетирувати! Так на вас чекають! Микола Карпович так вас хвалить, так хвалить!
Залишалося всього дві години на роздуми, точніше, до потяга, і не було з ким розумним порадитися. І переповнювала жага грати, жити на сцені, і не було іншого сенсу існування, і збентежили непередбачені перешкоди – невже і Господь, і доля проти неї? Всі надії марні? І чоловік, якого притаєно кохає, тільки гра її уяви, віддзеркалення її думок, відблиск власної душі, а насправді чужа і незнайома людина. Не приїхав зустріти – не виконав обіцянки. Як поважати і як довіряти такому? Але у вухах зазвучав його голос, чудовий баритон, задушевний, переповнений такою ніжністю, що від самого спомину на очі навернулися сльози.
– Гаразд. Їдемо в Єлисаветград. Ходімо снідати.
Вечоріло, коли прибули на місце. Микола Карпович зустрів зі скромним букетиком непоказних квітів, який був недоречним через велику кількість багажу. Наче жартома, поцілував руки і Марії, і Ганні Григорівні. Покликав вантажника, і той спритно почав складати речі на візок.
– Миколо Карповичу, я б хотіла почути ваші пояснення щодо порушення наших домовленостей, ви з Кропивницьким…
Не дав договорити:
– Шановна моя Маріє Костянтинівно, зараз же їдемо до Марка Лукича, він сам дасть вам усі необхідні пояснення. А потім разом повечеряємо. Місто подивитеся.
– Не поїду я до ніякого Марка Лукича. По-перше, ми не представлені одне одному, по-друге, я з дороги, мені треба переодягнутися, відпочити, дати раду з речами. Надіюсь, Миколо Карповичу, ви знаєте, де в цьому місті розташовано готель.
– Добре, згоден, спочатку завеземо речі, а до Кропивницького потому.
На них чекала бричка з візником, кремезним чолов’ягою в темній свитці, теплій зимовій шапці.
Тимчасове помешкання справило гарне враження: чисто, затишно, постояльців небагато, тихо. У номері три кімнати – дві спальні та вітальня, на вікнах – оксамитові штори. Микола Карпович заніс валізи, картонки, саквояж і залишився у вітальні, доки в своїй кімнаті Марія почала відкривати валізи та шукати сукню для візитів.
– Люба Маріє Костянтинівно, навіщо ці китайські церемонії? Ніхто на вашу сукню й уваги не звертатиме, найголовніше – ви приїхали, наша зірка. Марко Лукич чекає на нас, то ви, будь ласка, покваптеся. Там і повечеряємо, – голосно говорив Тобілевич, щоб було чути крізь двері.
– Я не збираюсь, шановний Миколо Карповичу, нікуди їхати. Повечеряю з Ганною Григорівною.
– Ви – як мала дитина, слово честі! Я вам півгодини пояснюю, що на вас чекають, завтра вже репетируємо з вами. Марко Лукич чекає на вас, а ви знову – за рибу гроші!
Невідомо, чим би закінчилася ця суперечка, якби не втрутилася Ганна Григорівна:
– Маріє, любесенька, навіщо діло відкладати, сьогодні й вирішите, підходяща для тебе справа, чи назад поїдемо. Тут свої панські звички треба забувати, назвався грибом – лізь у кошик.
Кропивницький жив недалеко від готелю у своєї старої тітки, що здавала кімнати акторам і акторкам. На вигляд, звичайний ошатний будиночок, а насправді виявився справжнім осищем, зі своїм чудернацьким уставом, відсутністю і натяку на делікатність та підтримку. Саме в ньому Марія вперше побачила зворотний бік акторського життя з божевільною заздрістю, підступами, брехнею і бажанням за будь-яку ціну усунути конкурентку.
Вони йшли довгим темним коридором, а з відчинених дверей виглядали цікаві очі, за спиною чулось хихикання і голосне шептання. У великій залі було два чоловіки. Один, років сорока, кремезний, із широким обличчям, щось писав за столом, другий, мугикаючи, награвав на фісгармонії якусь мелодію.
– Марія Костянтинівна Хлистова, прошу любити й шанувати.
Чоловік за столом підняв голову, присипав аркуш піском, щоб підсушити чорнило, і неквапом піднявся. Але співак його випередив, він уже галантно, але трохи розв’язно цілував жінці руку: