Львів. Пані. Панянки (збірка)
- Автор: Дудок Уляна, Белимова Татьяна Валерьевна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5240-0,978-617-12-5241-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Львів. Пані. Панянки (збірка)». Краткое содержание книги:
Львів – місто, відоме своєю давньої історією, яка пахне кавою, шоколадом та… вишуканими парфумами львівських пані. Тих надзвичайних жінок, які прославляли свою Батьківщину далеко за її межами. Але, будучи відомими акторками, співачками, мисткинями, кожна з них залишалася в душі звичайною жінкою, що прагне бути коханою та щасливою. Про це мріяла зірка українського театру ХІХ століття Марія Заньковецька, закохана в Миколу Садовського. Ніжністю дихали листи Соломії Крушельницької до Володимира Лісницького. А легендарна воячка Олена Степанів ішла в бій, окрилена безмежним коханням до свого Іванка. І так само, як сотні років тому, сучасні львів’янки поринають у химерне сплетіння любовних тенет. Адже епохи минущі, а кохання – вічне.
Давав розсудливо пораду:
– У таких випадках єдиний вихід, щоб позбутися тиранії батьків – фіктивний шлюб з людиною прогресивних поглядів. Ви не маєте права заривати свій талант у землю! Слухати вас, дивитися на вас – справжня насолода! Штукарство – то не кожен вміє, навчити неможливо, то від Бога, – подивився очима, повними кохання та захвату. – А може, краще вам вийти заміж за чоловіка безмежно відданого вам, який би підтримував ваші прагнення до сцени, вашу любов до театру?
І вона так довірилася йому! Так надіялася! Не знала, що то була змова і договір з батьком. Якби ж то знаття!
Під час вінчання під купол церкви злетіла біла голубка, старенький священик навіть заплакав, промовив зворушено:
– Прикмета добра і світла для молодих! Щасливим буде ваше подружнє життя.
Та Марія знала, що підстроїли це «щастя» друзі-аматори з театрального гуртка, хотіли, як краще, та жарт набув блюзнірських рис. Не пускали б ту голубку в церкві… Штучне це щастя, несправжнє, оманливе. Так і сталося…
Через декілька місяців спокійного сімейного життя, коли Маня нагадала Олексію Антоновичу про його дошлюбні обіцянки відпустити дружину до Петербурзької консерваторії, почула суху й злу відповідь: не годиться дружині офіцера лицедіяти, по сценах кривлятися, публіку розважати, призначення жінки – бути біля чоловіка і виховувати дітей, а не думати про консерваторії та театри.
– Маріє, у тебе перед очима приклад вашої шановної матері, вона – бездоганна господиня. Звідки ж ці незрозумілі прагнення? Тим паче, що я не проти твоєї участі в аматорських виставах, співай, якщо кортить, я й сам люблю послухати твій спів, але всьому є розумна межа, яку ніхто не має переходити без покарання.
Вона тоді три дні не виходила з кімнати, відмовлялася від найсмачніших страв, будь-якої їжі… Зненавиділа і скорилася. Грішна, зраділа, коли чоловік поїхав на війну, бо повернулася майже на рік до батьків, доки він воював проти турків, допомагав звільнити багатостраждальний болгарський народ. Там десь поруч воював і рідний братик Євтихій. Щодня молилася за обох, за одного – з любов’ю, за другого – з обов’язку дружини. Вимолила, залишилися живими.
Знову почалося мандрівне військове життя, опинилася з чоловіком у Бендерах, у Бессарабії.
Приїхала до нього в лютому, засмутилася: бачила закутини, глушину, нетрі – але таких! Може, найбільше засмутило, що лютий, а тут – дощі холодні, багнюка на дорогах непролазна, хатинки непоказні, після чернігівських лісів – пустка, гола пустельна рівнина, куди оком не кинь. І фортеця на фортецю не схожа… Три місяці звикнути не могла, як птаха у клітці бідкалася. Єдина надія, що у військовому житті все тимчасове, треба перебути, перетерпіти, не на віки вони тут поселились. У чоловіка кар’єра складається успішно, Євтихій вже служить у Петербурзі, може, зарадить.
З початком весни трохи розвиднилося, стало веселіше. Потоваришувала з жінкою коменданта фортеці Єсиповою, Ідою Гаврилівною, наче рідну душу в цьому мороці знайшла. Гарнізонні пліткарки виставляли її як зарозумілу й гонорову жінку, але Іда Гаврилівна колись навчалася співу в знаменитого італійського співака Евераді, і на першому вечорі, почувши голос дружини Хлистова, була у захваті від її музикальності, одразу запропонувала давати уроки вокалу. У них склався гурток любителів співу: війська поверталися з війни, у Бендерах було багато молоді з сильними та красивими голосами, прихильників хорового співу. І Марія, як і у Ніжині, стала солісткою в імпровізованих концертах. У квітні було по-літньому тепло. Наказала покоївці розчинити вікно, свіжий теплий вітерець грав легкою фіранкою, сіла до піаніно, підібрала на слух мелодію народної пісні, почала наспівувати:
І тут неочікувано до її мецо-сопрано приєднався незнайомий підбасок:
Кохання не з першого погляду, а з першого звуку! Ще й не побачила його, а вже охопив страх, в очах – наче яскраві промені сонця, у голові – запаморочення. Слухала б цей голос і слухала!
Пробудив від цього наслання, мороку незрозумілого голос чоловіка:
– Дозволь, люба, представити тобі мого друга й товариша по службі Миколу Карповича.
– Прапорщик Тобілевич до ваших послуг.
Красень, молодий, високий, широкоплечий, на грудях – георгіївський хрест, очі сміються, взяв за руку, цілує… Хіба так буває? Як сонце яскраве, одразу затьмарив чоловіка навіки.