З Елеанор Оліфант усе гаразд
- Автор: Ханимен Гейл
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-4737-6
- Переводчик: Тетяна Заволоко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «З Елеанор Оліфант усе гаразд». Краткое содержание книги:
Ми почули сирени, і Реймонд подав мені куртку. До нас під’їхала «швидка», і двоє чоловіків вийшли з неї. Вони розмовляли, і я здивувалася з того, наскільки пролетарською здавалася їхня розмова. Я думала, вони більше нагадуватимуть лікарів.
— Гаразд, — сказав старший з них, — що в нас тут? Старий впав, так?
Реймонд почав вводити його в курс справи, а я тим часом спостерігала за іншим. Він нахилився над старим, вимірюючи його пульс, а тоді почав світити маленьким ліхтариком в очі і злегка постукувати тіло, щоб викликати реакцію. Після цього він повернувся до свого колеги.
— Потрібно їхати, — повідомив він.
Вони розклали ноші і швидко, але водночас обережно поклали чоловіка на них і закріпили ременями. Молодший парамедик укрив чоловіка червоною ковдрою.
— Його светр такого ж кольору, — сказала я, але вони не звернули на мене жодної уваги.
— Ви їдете з ним? — запитав старший медик. — Майте на увазі, місце позаду є лише для однієї людини.
Ми з Реймондом перезирнулися. Я поглянула на годинник. За півгодини мала відбутися зустріч в оселі Оліфант.
— Я поїду, Елеанор, — сказав Реймонд. — Ти ж не хочеш пропустити прийом у лікаря.
Я кивнула, і Реймонд заліз у машину «швидкої» за парамедиками, які під’єднували крапельниці та монітори. Я взяла сумки з покупками і підняла їх досить високо, щоб передати Реймонду.
— Слухайте, — трохи роздратовано мовив парамедик, — це не вантажівка супермаркету, ми не доставляємо покупки.
Реймонд розмовляв по телефону, очевидно, зі своєю мамою, повідомляючи, що він спізниться, а тоді швидко поклав слухавку.
— Елеанор, — попросив він, — зателефонуй мені трохи пізніше і, будь ласка, привези його речі в лікарню.
Я обмірковувала його слова, киваючи та спостерігаючи, як він запхав руку в кишеню та дістав кулькову ручку, а тоді вхопив мою руку. Мені від шоку перехопило подих, і я сховала її за спину.
— Я хочу записати тобі номер свого телефону, — терпляче промовив він.
Я дістала невеликий записник із сумочки і передала йому, а він повернув його з номером, записаним синім чорнилом. Його ім’я було годі розібрати, а цифри були кострубаті, ніби їх писала дитина.
— Зачекай годину-дві, — сказав він. — Ти якраз встигнеш дати лад своїм мозолям.
6
Я ледь встигла переступити поріг квартири і скинути верхній одяг, як пролунав дзвінок у двері, на десять хвилин раніше, ніж я очікувала. Напевно, намагаються мене впіймати. Коли я відчинила двері, поволі, не знімаючи ланцюга, то побачила в шпарину зовсім не ту людину, на яку я сьогодні чекала. І ця жінка, ким би вона не була, не посміхалася.
— Елеанор Оліфант? Джун Муллен, соціальна служба, — назвалася вона й увійшла б, якби не ланцюжок.
— Я очікувала побачити Хезер, — сказала я, роззираючись на всі боки.
— Боюся, Хезер пішла в тривалу відпустку, і ми гадки не маємо, коли вона повернеться. Я займаюся її справами.
Я попросила її показати посвідчення — не можна бути занадто обережною. Зітхнувши, вона почала шукати його в сумочці. Висока, охайна, вона була вдягнена в чорний брючний костюм і білу сорочку. Коли вона нахилила голову, я помітила білу смужку шкіри в проділі її блискучої чорнявої зачіски боб. Зрештою вона випросталася і дістала перепустку з величезним логотипом ради і крихітним фото. Я ретельно її вивчила, поглянувши спершу на фото, а потім на її обличчя, і так кілька разів. Це був не найкрасивіший знімок, але я її в цьому не звинувачувала. Я також не надто фотогенічна. У реальному житті вона була десь мого віку, з гладенькою шкірою без зморщок та яскраво-червоною помадою на губах.
— Ви не схожі на соціального працівника, — промовила я.
Вона поглянула на мене, але нічого не сказала. Тільки не це знову! На кожному кроці впродовж життя мені з тривожною частотою зустрічаються люди з нерозвиненими соціальними навичками. Чому мізантропів так приваблює робота, де повсякчас треба спілкуватися з людьми? Це справжній парадокс. Я вирішила повернутися до цього питання пізніше, а поки зняла ланцюжок з дверей і запросила її всередину. Я провела її у вітальню, слухаючи, як цокотять її високі підбори. Вона запитала, чи можна їй швидко оглянути квартиру, і я, звісно ж, чекала цього. Хезер також це робила, гадаю, це частина їхньої роботи — перевіряти, щоб упевнитися, що я не зберігаю власну сечу в пляшках з-під вина та не краду сорок і не зашиваю їх у наволочки. Коли ми перейшли в кухню, вона стримано похвалила мене за інтер’єр.