З Елеанор Оліфант усе гаразд

— Так, правильно, — сказала я. — У цьому немає потреби — я розмовляю з нею раз на тиждень, у середу ввечері, чітко, як за годинником.

— Дійсно? І досі?.. Цікаво… А ви хочете… підтримувати це спілкування?

— А чому б ні? — мовила я з недовірою. Господи, де ж соціальна служба відкопує таких працівників?

Вона зумисне довго мовчала, та, хоча я добре знала цей трюк, однаково не втрималась, щоб зрештою не заповнити тишу.

— Гадаю, матусі сподобається, якщо я спробую дізнатися більше про… той випадок… але я не маю наміру цього робити.

— Розумію, — кивнула вона. — Ну, те, як багато вам хочеться дізнатися про той випадок, цілком залежить від вас. Хіба ні? Судді залишили це на ваш розсуд.

— Так, — підтвердила я, — саме це вони й сказали.

Джун пильніше глянула на мене, як чимало людей до неї, вишуковуючи бодай найменшу схожість з матусею, відчуваючи дивний захват від того, що перебуває поряд кровної родички жінки, яку газети й досі, багато років по тому, називають «милим обличчям зла». Я спостерігала, як її погляд ковзав моїми шрамами. Її щелепа відвисла, і стало зрозуміло, що костюм і стрижка боб — лише невдале маскування ошелешеної селючки.

— Якщо хочете, я можу пошукати фото, — запропонувала я.

Двічі змигнувши, вона почервоніла, а тоді почала порпатися з паперами, які ніяк не лягали в охайний стосик. Один аркуш, упавши на підлогу, залетів під журнальний столик. Вона того не помітила, і я замислилася, чи варто їй про це сказати. Зрештою, там було написано про мене, тому формально документ мій. Я поверну його під час наступного візиту, неодмінно, я ж не злодійка. Я уявила голос матусі, яка нашіптувала мені, що я маю на це повне право, що соціальні працівники полюбляють втручатися в чужі справи, що вони ліберали, які вічно пхають усюди свого носа. Джун Муллен обгорнула папку еластичною стрічкою, і момент, коли можна було сказати про аркуш, минув.

— Я… чи є ще щось, що б вам хотілося обговорити зі мною сьогодні? — запитала вона.

— Ні, дякую, — я посміхнулася так широко, як тільки могла. Вона мала засмучений, навіть трохи наляканий вигляд. Я почувалася розчарованою, бо хотіла бути приємною і товариською.

— Наразі в нас усе, Елеанор. Поки що дам вам спокій, — сказала вона. Пхаючи документи в портфель, вона продовжувала говорити, спокійним і буденним тоном: — Є плани на вихідні?

— Хочу провідати одну людину в лікарні.

— Дуже люб’язно. Візити завжди підбадьорюють пацієнтів, чи не так?

— Хіба? Не знала. Раніше я нікого не провідувала в лікарні.

— Звісно, ви ж самі провели багато часу в лікарняних стінах.

Я витріщилася на неї. Дисбаланс у масштабах наших знань одне про одного був вочевидь несправедливим. Соціальним працівникам варто було б розповідати новим клієнтам про себе, аби виправити цю прикрість. Зрештою, вона мала необмежений доступ до цієї пухкої коричневої теки, чималої книги про Елеанор, у якій зберігалася інформація за два десятки років мого життя. А я знала лише її ім’я та її працедавця.