Пісня Соломона

— Машина Томмі зіпсувалася, — засапавшись, відказала та.

Коли вони удвох якось спромоглися затягти той тягар досередини, дівчина випросталася й обернулася до гостей. Дояр міг і не дивитися на її обличчя, він уже закохався, побачивши її зі спини.

— Агар, — повела оком по кухні Пілат, — це твій брат Дояр. А це його приятель. Як тебе звати, красунчику?

— Гітара.

— Гітара? Ти граєш на гітарі? — спитала вона.

— Мамо, він їй не брат, — зауважила жінка, що штовхала кошика. — Вони двоюрідні.

— Це те саме.

— Не те саме. Га, дитинко?

— Звісно, що не те саме, — відповіла Агар. — Це різні речі.

— Ось послухай, мамо. Це різні речі.

— А чим вони різняться, Ребо? Скажи, раз ти така мудра.

— Брат — це коли одна й та сама мама... — задивилася на стелю Реба. — Або коли обидвоє...

— Я маю на увазі, — перебила її Пілат, — різницю в тому, як ти до них ставишся. Невже ж ти не повинна ставитися до них обох однаково?

— Не про те мова, мамо.

— Помовч, Ребо. Тепер я звертаюся до Агар.

— Гаразд, мамцю, — сказала Агар. — До обох слід ставитися однаково.

— То скажіть мені, навіщо тоді ці різні слова замість одного, якщо між ними нема ніякої різниці? — взялася в боки й витріщила очі Реба.

— Принеси-но сюди це крісло-гойдалку, — загадала Пілат. — Вам, хлопці, якщо не будете нам помагати, доведеться поступитися місцями.

Жінки оточили кошик, повен чорної ведмежини. Ягоди й досі були на коротких колючих галузках.

— Що нам робити? — спитав Гітара.

— Оббирати ведмежину з отих паскудних гілляк. Та обережно, щоб не чавити ягід. Ребо, принеси глек.

— Чому б нам не перенести ліжка із задньої кімнати? — озирнулася навколо Агар — самі очі й пишні коси. — Тоді ми могли б усі сидіти.

— Мені вистачить підлоги, — сказала Пілат, присіла навпочіпки й обережно взяла галузку з кошика. — Це все, що ви приволокли?

— Ні, — відказала Реба, котячи здоровенний глечище. — Там надворі ще два.

— Добре б їх затягти до кімнати. Бо інакше сюди позлітаються рої мух.

— Ходімо, братику, — кивнула Дояреві Агар, рушивши до дверей. — Допоможеш мені.

Дояр схопився з місця, перекинув стільця й побіг за Агар — дівчиною небаченої краси, як здавалося хлопцеві. Набагато старша від нього, десь Гітариного віку, а може, вже й сімнадцятирічна. Дояр неначе ширяв у небі. Жвавий, як ніколи, він ніби здіймався увись. Удвох із Агар вони перетягли два кошики на ґанок, а тоді до кімнати. Сестра була така сама дужа й кремезна, як і брат.

— Обережно, Гітаро. Помалу. Ти ж мнеш ягоди.

— Дай йому спокій, Ребо. Хлопчина має спершу набратися чуття. Я спитала, чи ти граєш на гітарі. Чому тебе так прозвали?

— Не тому, що граю. Тому, що хотів грати. Ще змалку. Тоді-то мене так прозвали.

— А де ж ти міг побачити гітару?

— В одній великій крамниці на Флориді влаштували змагання-розвагу для покупців. Мама взяла мене з собою до міста. Я був дуже маленький. Знаєте, там треба було вгадати, скільки зернят у скляній банці, і дістати за це гітару. Кажуть, що я плакав за нею. І безперестанку домагався її.