Пісня Соломона
- Автор: Моррисон Тони
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ВП «Юніверс»
- ISBN: 966-8118-46-4
- Переводчик: Олег Богданович Король
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пісня Соломона». Краткое содержание книги:
Корінтіанс провела пальцями по волоссю, довгому, пухнастому, барви мокрого піску.
— Ми кудись їдемо чи будемо просто так возитися? — поцікавилася вона, не зводячи очей з вулиці, де проходили чоловіки й жінки.
— Обережно, Мейконе. Ти тут завжди погано вписуєшся в поворот, — стиха зауважила Рут із правого сидіння.
— Ти що, за кермо хочеш? — запитав Мейкон.
— Ти ж знаєш, що я не вмію водити машину, — відповіла вона.
— То не заважай мені.
— Гаразд. Але не я буду винна, якщо...
Мейкон гладко повернув уліво, на вулицю, що вела до кварталу вілл.
— Татку! Ми кудись їдемо?
— До Гоноре.
— До озера? — спитала Ліна, відкотивши панчохи ще нижче. — А що там робити? Там нічого нема. І людей нема.
— Там дачна дільниця, Ліно, — втрутилася Рут. — Тато хоче подивитися на неї.
— Навіщо? — здивувалася Ліна. — Там живуть самі білі.
— Не всюди, — зиркнув на неї у дзеркальце батько. — Є ще вільна земля. По той бік. Там би могло бути гарне відпочинкове місце для чорних. Дачне селище. Розумієш, що я маю на увазі?
— А хто б там жив? З тутешніх кольорових ніхто не дозволить собі на два будинки.
— Пастор Коулз може собі таке дозволити, — заперечила Корінтіанс. — І лікар Сінґлтон.
— І ще цей юрист... Як же його? — Рут запитливо глянула на Корінтіанс, але та злегковажила питання.
— І ще Мері, як я гадаю, — прохихотіла Ліна.
Корінтіанс холодно зиркнула на сестру.
— Татко ніколи не продав би ділянки якійсь офіціантці. Тату, невже ти допустив би, щоб з нами сусідувала офіціантка?
— Мері володіє цим закладом, доню, — сказала Рут.
— Начхати мені на те, чим вона володіє. Мене цікавить тільки те, ким вона є. Що ти на це скажеш, татку? — Корінтіанс нахилилася до батька, щоб той підтримав її.
— Зашвидко їдеш, Мейконе. — Рут вперлася носком туфлі об підлогу.
— Ще раз пікнеш про мою їзду — підеш додому пішки. Я не жартую. Їй-бо.
Ліна підсунулася вперед і поклала руку на материне плече. Рут мовчала. Хлопчик бив ніжкою спід панелі приладів.
— Припини! — звелів батько.
— Я хочу пісяти, — відповів син.
— О Господи! — вхопилася за голову Корінтіанс.
— Але ж ти попісяв, коли ми виходили з дому, — сказала Рут.
— Ой не можу! — пхинькнув малюк.
— Справді не можеш? — спитала мати. — Мабуть, треба було б нам таки спинитися, — сказала вона, ні до кого не звертаючись й о кидаючи оком узбіччя дороги.
Мейкон і не гадав гальмувати.
— То ми матимемо літній дім? Чи ти лише продаватимеш там ділянки? — поцікавилася Корінтіанс.
— Я нічого не продаю, — відказав батько. — Маю намір купити, а тоді здавати до винайму.
— І ми там...
— Я вже не витримую! — заскиглив хлопчик.
— ...будемо літувати?
— Мабуть.
— Тільки ми самі? Чи ще хтось? Хто? — не вгавала Корінтіанс.
— Наразі не знаю. Але за якихось п’ять-десять років ціла купа темношкірих зароблятиме досить, щоб собі таке дозволити. Ціла купа. Можеш мені повірити.
Ліна глибоко зітхнула.
— Там далі, татку, можна від’їхати вбік. Бо інакше він загидить сидіння.
Батько глипнув на неї у дзеркальце та сповільнив авто.
— Хто з ним піде?!
Рут завовтузилася з ручкою на дверцятах.
— Не ти, — кинув їй Мейкон.
Рут глянула на чоловіка, розтулила була губи, але промовчала.
— Тільки не я! — вигукнула Корінтіанс. — Я на високих підборах.
— Ходімо, — зітхнула Ліна.
Вони вийшли з машини, менший брат і старша сестра, і зникли за деревами при повороті дороги.
— Ти й справді вважаєш, що в місті буде досить кольорових, — маю на увазі порядних кольорових людей, які зможуть тут проживати?
— Не конче, щоб вони були з нашого міста, Корінтіанс. Приїжджатимуть сюди тільки на літо. Білошкірі люди давно вже так роблять.
Мейкон барабанив пальцями по кермі. Злегка трусило, поки мотор працював на порожніх обертах.