Замах (Щось краще за смерть)

На нього знову напав дикий кашель. У нього сухоти, подумав Леонід. Він довго не протягне.

— Що ти зробив зі своїми Гомером та Платоном? — запитав він на кінець. Йосип на мить задумався.

— Спалив, — відповів він. — Мені набридло тягати їх з собою.

— І тільки тому?

Йосип глянув на нього.

— Та ні. Це сталося після тієї історії з Лендиком. Я тоді вибився з колії. Перш за все через... я почував себе паскудно через ту жінку. Я зрозумів, що надто довго тішився ілюзіями...

— Що чекаєш від майбутнього? — запитав Леонід.

— Нічого, — відповів Йосип. — Я дуже хворий. Мені б у санаторій, а ми тут навіть лікаря не маємо.

Не про те Леонід питав, не про майбутнє Йосипа, а про майбутнє взагалі, про їхнє майбутнє. Більше він ні про що не питав, і так усе було ясно.

Було ще щось, що згадував умисно, немовби воно його виправдовувало. Через те що Дмитро не хотів його наражувати на непотрібний ризик і поки що не брав з собою на акції, то Леонід і декілька інших змушені були залишатися в криївці, яку регулярно переміщували, де їм випадало нічого іншого, як чергувати та доглядати за зброєю. Коли ж вертався Дмитро, то знаходив їм заняття, проте, коли інші були на акції, то ті, кого не брали з собою, нічим особливим не займались. Літо було в розпалі, ліс наповнився новим, буйним життям, яке ще більше мулило серце хлопців, і вимушене байдикування оберталося тягарем, а до безглуздої муштри без офіцерського нагляду вони відчували просто огиду. Якось одного певного погожого полудня Леонід вийшов на перелісся, недалеко від криївки, щоб засмагнути. Під деревами стояла задушлива спека, і хоч повітря на галявині не гнітило, Леонідові і там стало загаряче. Він улігся на краю галявини, щоб покуняти в затінку. Коли Дмитра або його лейтенанта не було, то ті, що залишалися в лісі, переважно їли та спали. Куняли просто від нудьги.