Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
У криївці він знайшов гриби, які вони зібрали. Він узявся їх чистити та різати, що належало і до його обов'язків, як тут його знову огорнуло почуття огиди і люті.
— Пропади ти пропадом з таким брудом! — подумав він і вхопив шкіряний мішок для води. Він зупинився над річкою, довго вглядався у прозору воду, яка з дзюркотінням неслася вперед, побачив золотисту бабку, темну рибину, яка стрілою понеслася геть, сонячне проміння, що пробивалося через гілля, погойдування верхівок дерев на небесній блакиті. Світ був надто прекрасним, а життя, незважаючи на все, надто гарним, щоб проциндрювати його тут, щоб ховатись по смердючих норах, щоб принести себе на пожирання вошам або сухоті, щоб очікувати смерть або в'язницю, щоб спалити свої мрії і визнати свої останні ілюзії безнадійними, щоб нарешті з убогості видертися на інше тіло, покрите такими ж червоними плямами від укусів вошей, і хрипло нашіптувати йому непристойності. Все, що виявляло в ньому ще опір, — бо вже розумів, що все виявиться таким простим, як це обіцяв Кірповський, — все, що його ще стримувало, — обернулося в ніщо перед бажанням жити, а не скніти як трутовик у темряві, не бути змушеним ховатися як щур і тільки думати про животіння, про те, як рятуватися від щуролова. Воду він приніс декілька годин пізніше. Їсти почали варити без нього. Андрій пік на рожні зайця, якого спіймав на сильце, і не підводив погляду.
— Леоніде, — з трудом промовив Полікарп, — ходи зі мною. Маю тебе щось запитати.
Вони пішли разом, обличчя їхні були похмурі і кам'яні від розгубленості.
— В чому справа? — запитав Леонід.
— Мені прикро за сьогоднішній полудень. Я не знав, що... Не розповідай іншим і не говори про це Дмитрові.
Він глянув на грубе, дещо простакувате, проте привітне обличчя Полікарпа, яке набігло кров'ю.
— Це мене не обходить, — відрізав Леонід.
— Не думай, що... — почав знову Полікарп. — Запевняю тебе...
Він замовк, брехати не було сенсу. Тоді вилаявся.
— Ми не з каменю і не святі.
Він вилаявся ще раз — це були єдині слова, які йому одразу спадали на думку.
— Хіба не розумієш? Я теж волів би краще мати жінку і жити звичайним життям.
Наступні матюки прозвучали так, неначе Полікарп ось-ось заплаче.
— Я розумію, — збрехав Леонід. — Я нічого не скажу.
— Передусім Дмитрові, — благав Полікарп. — Коли він довідається... «Хто ж до біса той Дмитро, — подумав Леонід — що йому дозволено їх судити, а вони всі його соромилися, боялися його осуду, і він, Леонід, теж? Чи ж би вони всі мали бути такими, як він?»
— Я нічого не скажу, — пообіцяв Леонід. І він нічого не сказав. Декілька днів згодом, коли вони міняли дислокацію, він утік.
І тоді я просто вже не міг повернутися, подумав він. Це йому тільки і треба було, цьому лайдакові Кірповському. А не якась там інформація... Він ліг на спину, заклавши руки за голову. В тих готелях завжди ці збіса тонкі, м'які, надто пласкі подушки і надто м'які ліжка. І не диво, що заснути годі. За фіранками почало вже світати, знадвору долинали звуки, зашуміла вода в трубопроводі для якогось раннього пожильця. Всю ніч він не сплющив очі і коли не скеровував свої роздуми, то його огортали думки про професора. Проте він відганяв їх.
На чому він зупинився? Що дороги назад уже не було. Всі знали, що він зрадник. Ці бевзні... Що ж такого він зрадив? Прізвища, які можна поміняти, криївку, яку вони вже і так покинули. Цим він урятував батьків та сестер від виселення. Звичайно, їм цього не зрозуміти. Засліплені фанатизмом, вони надали б Сибіру перевагу над зрадою. Те, що він учинив, було в їхніх очах найжахливішим, що тільки може зробити людина, жахливішим, ніж зарубати когось сокирою, ніж задушити жінку, ніж нидіти у підземній норі, вихаркуючи свої легені або бути пожертим вошами, ніж те, чим займалися Полікарп і Андрій. Вони були надто дурні, щоб зрозуміти це, їм бракувало елементарного політичного розуміння.
Хіба він хотів залишитися осторонь, як цього хотів і Йосип? Тебе заганяли в один з обох таборів, хотів ти цього чи ні. Вороття не було, і зі своїми мріями треба було розпрощатися. Він не мав ні грошей, ні даху над головою, не було вже вороття ні додому, ні до тітки Іри, вчитися він далі не міг, і треба було до того ж стерегтися, щоб тебе не придушив як щура хтось із людей капітана Юліана. Кірповському не довелося його довго вмовляти. Леонід прагнув до служби. Деінде його б не взяли, а він хотів жити. До того ж він почав вірити в те, що Кірповський мав рацію, можливо, він хотів у це вірити, щоб мати якесь виправдання. Вірити в те, що цим людям потрібна допомога при необхідності і проти їхньої волі, що треба покінчити з цим божевільним опором, щоб знову настав звичний порядок і спокій.