У череві дракона
- Автор: Руденко Николай Данилович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: КП «Редакція журналу «Дніпро»
- ISBN: 966-8963-06-7
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У череві дракона». Краткое содержание книги:
Мою увагу привернуло велике людське коло посеред вестибюля. Люди, щось там розглядаючи, жестикулювали, сперечалися. Протиснувшись поміж двох молодиків, які сперечалися найголосніше, я побачив великий макет нового села.
У зеленій долині текла річка. Обіч неї підіймалися вгору заасфальтовані вулиці. Солом’яних стріх не було й близько — всюди стояли котеджі з мансардами та верандами. Цвіли сади, чистоту повітря охороняли високі тополі, вухо вгадувало витьохкування солов’їв. Словом, це був той благословенний світ, який одразу ж мене зачарував. Мені було неприємно чута скептичні зауваження одного із хлопців, які сперечалися:
— З пап’є-маше легко виготовити. А як воно насправді — того ми не знаємо.
— Поїдь у Ксаверівку, — заперечував другий хлопець. — Там побачиш в натурі.
— Бачив. Ксаверівцям держава допомогла.
— І тут допоможе.
— Ну, десяткові сіл допоможе. А решта?.. Ти одного не розумієш: зараз молодь село кидає. Хто на Донбас, хто на Урал. А там, дивись, і старих до себе переманюють. У нашому селі стільки хат позабивано… То для кого ж будувати?..
— З такого села не втечуть. Бачиш, який тут палац культури?..
— Не тільки через те їдуть, що по селах культури бракує. Хліб нині механізатори виробляють. А що ж іще?.. Ну, буряки. Так їх же не всюди сіють. Навіть картоплю вже і саджають, і збирають машинами. Робочих рук лише там не вистачає, де нової агротехніки не дотримуються. Та не може ж так бути вічно!
— То що ж ти хочеш — щоб люди під соломою жили?..
— Ні, Богдане. Я трохи інакше думаю. Хто не збирається села кидати, той сам для себе побудує. А це так не робиться. От, скажімо, я. Хіба ж я знав, що до політехнічного мене приймуть? Одне діло мріяти, друге — екзамени скласти… Тепер уяви: я ще в шостому вчуся, а колгосп мені хату ставить. Виходить, заради хати я мушу від інституту відмовитись. А якщо в мене талант? Ну, покликання. Розумієш?.. Ні, Богдане! Це нереально… І так у кожній сім’ї. Наперед не можна визначити, хто в цій хаті житиме. То навіщо ж її ставити?..
Я вслухався в цю суперечку — й поволі мої симпатії почали схилятися на бік скептика. Мені здавалося, що він висував переконливі аргументи. Потім я подумав: хто легко захоплюється, той так само легко розчаровується. Хоч я й закінчив сільську школу, але села по-справжньому не знаю. Хуторець наш стоїть на пісках, колгоспників тут немає, бо це — приміська смуга, люди здебільшого в місті працюють. А в життя підгорецького колгоспу я не дуже вдумувався. Бачив, що там є позабивані хати, але їх все ж таки незабаром купували — або військові, що виходили у відставку, або ж ті, хто не боявся їздити на роботу автобусом.
Але ж там, де вироблявся великий хліб, село, напевне, переживало саме ті труднощі, про які казав майбутній інженер. Я картав себе за те, що народне життя проходило повз мене. Справді ж бо, чого заслуговує той, що не відає, якими клопотами живуть сільські трудівники?..
Незабаром слова скептика загубилися в загальних захопленнях. Село на макеті всіх чарувало, людям дуже хотілося, щоб наші села були саме такі. Якщо ж повірити скептикові, то виходить, що ми поки що не маємо права про це мріяти: адже ж процес перетворення селянства на робітничий клас та інтелігенцію триватиме десятиліттями. І доки він не завершиться, не слід нав’язувати колгоспникам оцих величних проектів. Тут одним владним помахом зміталося з лиця землі старе село і замість нього будувалося нове. Крок рішучий, масштабний. А чи правильний він у своїй суті? Чи проекти не перетворяться на прожекти? Може, й тут відбувається те ж саме, що відбувалося з костюмами, які мені купувала мати: щороку доводилося дбати про новий, бо із старого я швидко виростав. Отож вона й купувала дешевенькі — лише на випускний вечір придбала справжній. Я ще й досі інколи його зодягаю, бо до армії не встиг зносити…
Лекції чекав з нетерпінням — хотілося дістати відповідь на запитання, котрі мене хвилювали. Та ось по той бік макета я помітив біляву дівчину з довгим волоссям. Вона ніби крадькома дослухалася до суперечки, яка все ще тривала поміж студентами. Тепер хлопці розмовляли тихіше, їй було погано чути, тому дівчина перебігла на наш бік і опинилася поруч мене. Студенти відійшли, але дівчина лишилася. Незабаром вона звернулася до мене: