Мене називають Червоний

У скарбниці було так зимно, що, здавалося, на вулиці міста вже прийшла весна. Минаючи Ескіхан-базар та його крамниці, де торгували бакалією, перцем, зіллям, плодами, овочами та дровами і які одна за одною зачинялися, я сповільнив ходу й дорогою розглядав діжки, ковдри, купи моркви, скляні банки, які було видно крізь двері теплих крамничок у сяйві світильників.

Ось вулиця мого дядька — облиш-но ти говорити «моя вулиця», я ж бо досі навіть не можу назвати її вулицею Шекюре. Отож вулиця Еніште видавалася ще більш чужою й далекою мені, аніж два дні тому. Однак те, що я добрався нині до Шекюре цілим і неушкодженим, давало підстави думати, що і вбивця, і щастя — знайдені, отже цієї ночі я спатиму в одному ліжку зі своєю милою. Так я гадав, і ввесь світ був мені настільки близьким, що, побачивши знайомий гранат і полагоджену віконницю, я ледь стримавсь, аби не закричати на все горло, ніби селюк, який гукає сусіда, що живе по той бік річки. Зараз побачу Шекюре і перш за все скажу, що вже відомо, хто осоружний убивця, уявляв собі я.

Відчинив хвіртку. Чи то з її рипу, чи то з безтурботності горобця, який пив воду з відра біля криниці, чи то з того, що у вікнах не світилося, — не знаю чому, але я, з відчуттям самотнього вовка, чоловіка, який дванадцять років прожив без нікого, відразу збагнув, що в домі — пусто. З болем у серці, як людина, котра усвідомила, що залишилася сама, я знову й знову відчиняв і зачиняв скрізь двері, дверцята шаф, навіть знімав покришки з каструль. Навіть — заглядав у скрині.

В цій тиші я чув тільки один звук — шалений стукіт серця. Наче старий дід, який уже завершив усі свої життєві справи, я дістав з дна скрині, що стояла в непримітному закутку, шаблю і причепив її до пояса. На душі враз стало спокійно. Впродовж десяти років, коли я заробляв на життя писанням, душевного спокою й рівноваги (як і рівноваги тіла при ходьбі) додавала мені тільки моя шабля з ефесом зі слонової кістки. А книжки — вони лише посилюють людське горе глибинним відчуттям, яке ми маємо за втіху.