Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Українська молодь почала створювати в селах групи самооборони. Завжди знаходився хтось енергійний, з ініціативою. Села встановлювали зв'язок між собою. Під кінець січня і в лютому населення деяких місцевостей, які сусідили з польськими, перемістилося до лісу зі всім майном і дітьми. Тут відчували себе безпечніше. Частини самооборони дуже швидко переформувались у добре організовані військові підрозділи. З'явились власна підпільна адміністрація, добре функціонуючий зв'язок і дисципліна. (…) Створено крайовий штаб для координації захисту населення від нападів поляків. Самооборона мала локальний характер і, як військова сила, не набрала ще розмаху. Здавалося, що немає такої потреби. В особливих випадках вона забезпечувала охорону кількох найближчих сіл.
Про якусь помсту полякам, яких у селах було чимало, не було і мови — це нікому не прийшло б у голову. (…)
Вранці 11 квітня поляки з Бжуської Гути і з Бірчі разом з міліцією повбивали українців у селах Бахів і Березка. У Бахові загинуло 187 осіб, у Березці — 95, у тому числі четверо дітей, народжених у 1945 році.
Крайовий штаб вислав мене на місце злочину, щоб оформити протокол з прізвищами жертв. Упродовж ночі ми добрались до Бахова. Мені приставили для охорони 5 чи 6 хлопців і провідників, які змінювались у кожному селі. Що ми застали на місці — страх згадувати. У хатах все було побите, поламане, всюди були калюжі крові. Хто залишився живий — утік і боявся вертатись до хати, щоб хоча б поховати найближчих. Усе сталося так несподівано. Люди увесь час жили у згоді, ніколи не були вороже настановлені до поляків, навіть різанина у Павлокомі кілька тижнів тому не змінила настроїв. Поляки з Гути напали під ранок, повбивали, знищили все, а що можна було, — забрали і втекли через ліс, не затримуючись ні на хвилину. Все робилося на бігу, ніби вони боялися, що хтось їх прожене. Ми прийшли наступного дня після нападу, частина хат була спалена, мешканців небагато. Більшість боялась повертатися до села. Залишились ті, хто сховався поблизу. Спочатку я заходив до хат і записував прізвища вбитих, але коли побачив на підлозі тіло шестиденної дитини, у якої не можна було розрізнити ні голови, ні рук, ні ніг, — почав записувати тільки на підставі розповіді групи людей, які мене супроводжували.
Поляки забрали худобу і більше на ці села не нападали. Ані у Бахові, ані у Березці не було самооборони. Люди сказали нам, що чоловіків забрали на фронт або вони зголосились добровільно.
Почалась весна, і ніхто не сумнівався, що погроми будуть масові там, де люди не зможуть захищатись. Майже одночасно загинуло 168 осіб у Малковичах (за 12 км на північ від Перемишля), Глудні та Іздебках (між Диновом — родинним містечком письменника Ярослава Галана — і Бжозовом). Не краще було на Холмщині.
Не можна було змарнувати жодного дня. Я зрозумів, що треба забути про університет, виїзди до центральної Польщі під чужим прізвищем, а треба повністю включитись у боротьбу. Я забув, що колись любив математику і ненавидів військові заняття. Перед очима стояли знайомі з Ольшан, діти з Бахова і Березки. У ці дні з частин самооборони було створено три сотні під командуванням Бурлака, Хрона і Крилача. Це були переважно хлопці, які вже у своєму житті нюхали порох. Точно не пам'ятаю, але не виключено, що ці сотні були створені ще перед Новим роком і розташовані у лісовому масиві Турниця.
Приблизно за 50 км на південний схід від Перемишля, між Саноком і Диновом, за 3 км на схід від Улича (у якому народився композитор Михайло Михайлович Вербицький — автор музики до «Заповіту» Шевченка і Гімну «Ще не вмерла Україна») знаходилось польське село Боровниця — острівець між українськими селами серед лісів. У ньому затримались три «волиняки» на чолі з Котвіцьким, сліпим на одно око колишнім офіцером Війська Польського, яких вигнали з Волині у 1942–1943 роках. Вони належали до тих, кому Пілсудський давав на Волині й Поділлі землю, щоб вони будували і полонізували цю землю. На підставі Версальського договору 1919 року землі Західної України передали Польщі на 25 років; а пізніше мав бути проведений плебісцит, який вирішив би, чи ці землі залишаться за Польщею, чи ні. Поляки робили все, щоб зібрати там понад 50 % голосів. Правдою і неправдою їм вдалося до 1939 року багато чого досягти. Від 1941 року на Волині.почали спиратись виключно на польських колоністів — для охорони залізниці й промислових об'єктів використовували переважно поляків, які ненавиділи українців. Місцеве населення не мало симпатії до німців.