І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Вішай уже, сину, ти, бо мене й ноги не держать.
Микола старанно завісив вікно, дістав запальничку, крутонув коліщатком — просякнутий бензином гніт підхопив одну з іскор, заворушив синенькими вусиками, освітлюючи синове обличчя.
— Де тут у вас, мамо, лампа?
Вона мовчки почовгала до мисника, принесла і поставила на стіл лампу. Лампа була стара, з надбитим склом, і, коли Микола її засвітив, полум’я загорілося не ясно і весело, омиваючи скляні береги, а немовби з останніх сил, немовби конаючи. І в тому тремтливому непевному світлі скоцюрбленим пальчиком стояла стара Гайдучиха: худа-худа, аж почорніла.
— Як же ви, мамо, подалися! — болісно мовив син. Стояв перед нею, як зайшов: у кожусі, у шапці, у високих, по коліна, добротних чоботях, ще й з добрячою торбою за плечима.
— А чого ж мені не податися, сину! — сумно усміхнулася стара самими тільки вустами. — Чого ж мені не податися, як поховала Василя й твого тата… Та й тебе, сину, вже думала зустріти хіба що на тім світі… Я вже як та верба без води: до останнього корінчика всохла. Никаю по білому світу, нащо — не знаю й сама.
— То ви знаєте про тата? — запитав похмуро Микола. — Хто ж вам сказав?
— Добрі люди переказали… Добрі люди, сину… Убили його аж на гряниці та там десь і зарили… Отак без хреста, без попа…
— Що ж, мамо, така їхня доля. Видно, на роду їхньому було так написано.
— Еге ж, написано, — печально згодилася мати та й звела на сина глибоко запалі, наповнені тривожним мерехтінням очі.— Лихий то тільки писар, сину, писав. Хай уже старий завинив перед людьми та перед богом, а мене ж пощо так карати?
— На тім світі віддасться, за всі ваші муки віддасться!
— Ой сину, хто зна, які люди й на тім світі живуть! важко зітхнула мати. — Може, й на тому моїй душеньці за чоловіка очі вийматимуть… А ти, Колю, звідки? Чи не з Сибіру?
— Ні, не з Сибіру, — неохоче відповів син, роздягаючись. — Потім розкажу… До вас, мамо, ніхто не заходить?
— Ніхто, сину, ніхто… Приходили колись, питали про тебе, та й ті перестали ходити.
— Ну, то й добре.
— Що ж, сину, добре?
— Що заходити не будуть. Бо я, мамо, прийшов так, щоб ніхто не бачив… І ви дивіться, нікому — анітелень!
— Ти що ж, знову в банді?!
— Яка вже там банда! — махнув він рукою. — Тільки не треба, щоб про мене хто знав. Не дай боже, Ганжа дізнається, він мене на той світ спровадить…
— А я надіялась… Думала, ти прийшов жити по-людському, — з болем сказала стара.
— Де вже мені, мамо, до того… Не піду я до них гнути коліна — татова й братова кров у них на руках.
— А може, тебе простили б, — наче й не чуючи сина, мовила мати.
— Нема мені від них прощення, — глухо Микола. — Ви, може, хоч поїсти дасте із дороги?
Мати заметушилась, почала збирати на стіл. Вибачалася, що нема нічого гарячого, хотіла йти по солому — розпалювати в печі, але Микола не пустив: ще хтось побачить та поцікавиться, чого це раптом стара надумалась проти ночі топити. Їв холодну картоплю з твердим черствим хлібом, з старим салом, ганяв на вилицях жовна, розпитував:
— Ганжа ще живий?
— А що йому, клятому, станеться! Все урядує та до вдовиці Якименкової бігає.
— А Івасюта?
— І той паном живе. Йому, Колю, й властя не властя: багатіє, як і колись…
Микола зібрав крихти, вкинув до рота, перехрестився до образів. Непоспіхом скрутив цигарку, закурив од лампи (бензин у запальничці беріг), спитав:
— Як же ви, мамо, тут перебиваєтесь?
— Сам, сину, бачиш, яке в мене життя, — невесело озвалася вона. — Землю ще тоді всю до крихти забрали, тільки город і лишили. Корову, коней, овечок із двору звели, ледь ублагала, щоб не брали зозулястих, що твій тато привіз із Хоролівки. Ото і всієї тепер птиці у нашому дворі, півень та троє курей. Собака і той з двору забіг… Отак, сину, й живу — смерті виглядаю…
Микола слухав матір, ламав у стиснутому кулаці давно погаслу цигарку, темнішав обличчям. Врешті не витримав, пожбурив цигарку у куток, скреготнув зубами:
— Ну, діждуся ж я свого свята! За кожну десятину вони мені кров’ю одхаркають!
Мати перелякано подивилась на сина: викапаний батько, коли розгнівається. А він зірвався на ноги, походив-походив, сердито ганяючи зламану тінь по стіні, потім знову сів.
— Це ви, мамо, й на мене серце маєте?
— За що?
— Та… з-за нас же все оце сталося…
— І не гріх тобі, сину, отаке про свою матір думати! Ким би ти, сину, людям не був, а мені — рідна дитина. Знаєш, Колю, нехай син матері й головешку розжарену межи очі суне, а вона все кричить: «Ой сину, руки собі обпечеш!»