І будуть люди

— Нічого, ще прийдуть.

— Дай боже, дай боже! — осінив себе хрестом о. Діодорій. Іще хотів щось сказати, та Микола, вкрай розморений сном, вже не криючись, потягнувся, аж кісточки затріщали, попросив:

— Чи не можна б трохи спочити: голова обертом йде!

Послали гостеві на горищі, біля слухового вікна. Матушка потягла була перину в невелику потаємну кімнатку, що містилася за спальнею, — отакий собі закапелок, без вікон, без дверей, завішений килимом, не відразу й знайдеш, — але Микола цього разу не погодився там проживати: ночі вже теплі, а на горищі — безпечніше. В разі чого, видерся через слухове вікно на дах, зіскочив у сад — шукай вітра в полі!

Іще одне мав на думці Микола. Але хіба можна про це зізнатися батюшці! Він тільки так, наче знічев’я, спитав:

— Ви зараз удвох живете?

— Чого ж, і Віронька з нами, — озвалася матушка. — Небійсь, уже і забули?

— Був час пам’ятати! — буркнув о. Діодорій.

— Чого ж, пам’ятаю… Як прокинеться, привітайте од мене.

Та й подерся на горище по риплячій драбині. Що ж, рипить — хай рипить, для Миколи це навіть краще: ніхто не здереться тихцем, не заскочить зненацька… А може, й не краще? Може, треба було б, аби вона не скрипнула жодним щабельцем, коли на неї стане інша, не Миколина, ніжка?

І Микола не спить та й не спить, пригадуючи хрумке тіло молодої попівни. Як обіймав, як притискав у темних сінях, користуючись тим, що батюшка пішов правити службу до церкви, а матушка порається на кухні, готуючи обід! Попадя все робила, жаліючи доньку, — молоде, мале, хай потішиться на батьківських харчах, за материною спиною, хай поніжиться, доки не зав’язала собі світу заміжжям. А «мале», розморене довгими дівочими ночами, коли не знаєш, куди подіти налите яблуком тіло, коли метаєшся гарячою головою по холодній подушці і щосили притискаєш зібгану ковдру до твердих, наче набубнявілі бруньки, грудей; знудьговане кількарічним чеканням чогось незвіданого, підігріте численними романами, «мале» вже й не пручалося, потрапляючи у гріховні обійми Гайдученка: змикало світленькі очиці, розтуляло дзьобиком ротика, цьомкало в жадібні, нетерплячі парубочі вуста.

Сіни тільки зітхали, похитуючи невиразним темним обличчям на нерозважливість попівської дочки; пам’ятали ж її ще дитиною, отаким іще пуцьвірінком із тоненькою кіскою, що лопотіло пухкими ноженятами, вибігаючи з хати. І не стид, і не сором: ще не встигло убитися в пір’я, а вже, бач, знайшло собі півника! І коли? Під час божої служби, під церковнії дзвони, коли їхній татуньо проголошує з амвона святії слова! Та воно мало вважало на те: правило свою службу, набагато солодшу од татової, і, затиснене в найтемніший куточок, вимовляло зовсім інші слова.

— Прийдеш?

— Тато ж побачить!

— А біс би побрав твого тата!

— Не лайся — гріх.

— А отак мучити мене — то не гріх?

— Хто ж тебе мучить? — наївно округляло очиці.

Врешті здалося:

— Почекай трохи. Ось тато і мама поїдуть у гості…