І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
І не встиг, як то кажуть, за ним і слід прохолонути, не встиг Ганжа провести очима легенькі повіткомівські гринджолята, як біля сільрадівського двору появилися ще одні сани, і з них, не чекаючи, доки зупиняться, зіскочила товаришка Ольга. Махнула рукою, гукнула вслід дядькові, який її підвіз по дорозі, пішла до Ганжі, що стояв на ганку, невдоволено суплячись: «Пропаде день за оцією сатаною! Бач, як чеше, аж сніг за нею свистить! Хоч би заміж скоріше вискочила, може, хоч трохи чоловік збив би їй отого запалу!.. Тільки куди ж йому, бідоласі, з такою і справитись! Загнуздає з першого ж дня та й буде кататись на ньому!»
І, повеселішавши трохи від отаких думок, Ганжа спускається з ганку, простягає долоню:
— З приїздом, товаришко!
— Здрастуй, товаришу голова! Радий гостям?
— Та де ж не радіти!.. Я тебе, товаришко, як побачу, то так жижки і трусяться: хоть відразу у танок!
— А де Гінзбург?
— Утік.
— Як утік?
— А отак: взяв та й утік. Як почув, що тебе несе, так скочив у сани — тільки ми його й бачили!
— Ти все жартуєш, — невдоволено зауважила товаришка Ольга. — Пішли краще до сільради.
Зайшла до кімнати, поморщила носа:
— Ху, а накурено! А пилюки!..
— Ти, може, хоч роздягнешся спершу? — запитав Ганжа, тамуючи роздратування: бач, чепуруха виськалася! Посиділа б отут та понюхала б, чим люди пахнуть!
Ольга швидко скинула кожушок, шапку-ушанку, стала поправляти волосся, шукаючи чогось очима.
— В тебе дзеркало є?
— Ми більше у відро заглядаємо, — уїдливо відповів Ганжа.
— Даремно, — спокійно відповіла Ольга й перевела погляд на Василеве обличчя. — Було б дзеркало, ти б тоді, може, хоч через день голився. А то завів щетину — хоч жатку пускай!
Василь мимоволі ухопився за підборіддя. «І збирався ж поголитися сьогодні, так де ж в чорта поголишся, коли з раннього ранку приперся за довідкою Іван: збирається свого старшого до міста в науку посилати. А тут і Гінзбург: посиділи, поговорили та й незчулися, як треба було і вирушати…» Потерши досадливо колюче підборіддя, Ганжа запитав:
— До нас надовго?
Ольга звела брови, в її великих сірих очах легенькою тінню ковзнув посміх:
— А ти як би хотів?
— Та, розумієш, якраз сьогодні виряджаємо підводу до повіту. То можна й тебе захопити…
— Оце мені подобається! — засміялася Ольга, і лице її стадо зовсім юне, так що не дав би їй зараз Ганжа більше вісімнадцяти років. — За що я тебе, товаришу Василь, люблю, так це за твою простоту: що на душі, те й на язиці!
— Я тебе теж люблю, — буркнув Ганжа, і позначене втомою, неголене обличчя його набрало приреченого виразу.
— От і добре! — Ольга розстебнула стареньку польову сумку, дістала звідти газету. — Читав?
— Та читав…
— От цим поки що й займемось.
— А тоді що будем робити? — з несміливою надією (а може, до обіду й покінчимо!) поцікавився Ганжа.
— А тоді?.. — Ольга трохи подумала, закусивши рівними білими зубами нижню губу, потім мотнула головою, відкидаючи світле волосся, що спадало на очі.— А тоді, товаришу голову, перевіримо школу, як працюють гуртки по ліквідації неписьменності, поговоримо з учителями…
«Не поїде сьогодні! — зовсім зажурився Ганжа. — І накачало ж її на мою голову! А все той Володька, щоб йому й руки посохли!»
— Так що, посилати за Івасютихою?
— Краще давай ми до неї поїдемо, — вирішила Ольга. — Треба ж подивитися, в яких умовах навчалися діти… Та й з дітьми поговорити доведеться, розпитати, чому і як вона їх вчила…
Виїхали за півгодини: Ганжа сам правив конем, Ольга сиділа збоку, а позаду настовбурченим вороном примостився Володька: не хотів, дуже не хотів їхати з ними, аж доки оця товаришка із повіту на нього не нагримала:
— Що ж це виходить: нашкодив — і в кущі? Ви там розбирайтесь, а моя хата скраю?
— І зовсім я не шкодив, а правду писав! — наїжачився Володька, зацьковано дивлячись на зовсім молоду іще тітку, що затисла його поміж столом і стіною.
— Тоді тим більше їхати треба! Ану, збирайся, ніколи тут торгуватися!
І Володька мусив-таки лізти у сани.
Їхав, як на заріз. Не Івасют тих боявся, Івасюти йому що? Класовий ворог! Тут справа ясна, тут Володька не похитнеться. А от Ганна… Ану ж, знову здумає вчепитися в його комсомольську чуприну, ославити перед товаришкою із повіту! Бо їй що, вона ж іще класово несвідома. Зовсім, можна сказати, темний елемент!..