І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
То було хвилинне збентеження, що скоро й минулося, тільки серед ночі раптом прокинувся Ганжа: так немов хтось його тихенько покликав. Намацав кисет, скрутив цигарку, чиркнув сірником і, наче освітлений, вихоплений із пітьми непевним тим вогником, сплив спогад, як стояв навколішках перед Ольгою. Знову відчув долонями ласкаву оксамитність шкіри, і щось тривожне і ніжне штовхнуло його в груди.
Уранці вже зовсім іншими очима дивився на товаришку Ольгу. Помітив те, що досі проходило мимо його уваги: товаришка Ольга красива! Отією неяскравою, спокійною красою, що не кидається одразу в очі, а неначе бере, легенько і м’яко, за руку та й підводить до себе: придивись, приглянься! Отією милою непоказною красою, мимо якої сто разів пройдеш — не помітиш, як проходиш мимо лугової ромашки, вбираючи очима пишноту маків, що аж пломеніють у червонім цвіту. Тільки ж мак той скоро осиплеться, а ромашка все квітне та квітне, все стоїть у біленькім віночку. І щасливий той буде, хто не поженеться за зрадливим маковим цвітом, а схилиться перед луговою царівною — ромашкою…
Але досить поки що про товаришку Ольгу. Досить. І про Ганжу, про Володьку і Таню, яка готується зараз до уроку: крадькома від Оксена, повернувшись спиною до богів, вирізала з товстелезної біблії цупкий білий аркуш паперу, — треба ж було вивести на чомусь літери «А» і «Б», вивести якомога красивіше, щоб малі Соловейченки мали із чого повчитися, як писати оті літери. Не сміючи й очі звести на ікони, просила у бога прощення: «Не для себе ж зробила це, господи!..»
Тож не будемо їм заважати, а краще займемося ще одним гостем, тепер уже справді нежданим, якого ніхто не чекав, хіба що рідна мати чекала. Бо така вже доля всіх матерів: ждати заблуканих безвісти синів, і з могили їх ждати.
Цей гість не приїхав серед білого дня попутною підводою. Не зліз поволеньки з саней, розминаючи ноги, не знімав повагом високу смушеву шапку, вітаючись до людей. А прокрався темної ночі, коли все небо закуталося в хмари — ні зіроньки, ні іскорки в ньому! — прокрався левадою, раз по раз зупиняючись та прислухаючись, до отого двору, що темнів на краю села відрізаним куснем, зачумленим гніздом: ні битої дороги до нього, ані стежки — замело, занесло кучугурами снігу так, мовби там усе вимерло. Тільки вранці поснується від хати до клуні тоненька зламана ниточка, та й то ненадовго: прилетить пильний вітер, замете, загладить її, і вже наче ніхто й не проходив.
Похилились, повалились колись високі тини, почорніла, попровалювалась колись свіжісінька солома на хаті, безборонно намітають хуги сніг у спорожнілу конюшню. Тільки тримаються ще міцні ворота, збиті з дубових дощок, та навстіж відчинена хвіртка: як одчинила її три роки тому стара Гайдучиха, ждучи свого молодшого, так уже й не зачиняла: підкрадеться Микола вночі, то щоб не стукнув, не грюкнув, не наполохав сусідів, які ждуть не діждуться, аби його упіймати.
Та Микола не пройшов у ту хвіртку: провалюючись по пояс у заметах, обходячи снігові кучугури, підкрався з городу та й постукав тихенько у темне вікно.
Постукав, завмер, прислуховуючись, нашорошивши по-заячому вуха, а серце забилося пудовим ковальським молотом. І вже жарко Миколі, вже дихати нічим Миколі, хоч розстібуй коротенький кожушок на чужоземному хутрі! Переборовши канудливу млость, знову постукав у шибку, притулився гарячим лобом до крижаного скла, тихо покликав:
— Мамо!
Мати спливла по той бік, мовби в якомусь мареві: бліда, як мрець, в довгій сорочці, якась аж прозора. Спливла на той поклик з густої пітьми та й застигла, прикипівши обличчям до шибки. І вже бачить Микола її великі очі, не очі — темні провалля, випечені розпукою на висохлому худому обличчі.
— Мамо, це я… Не впізнаєте хіба, мамо? — добивається Микола.
Мати — не ворухнеться. Вона немовби злилася, вкипіла в оту холодну, окуту в крижані ризи шибку, і вже здається Миколі, що він припав не до вікна, а до ікони. Що не на хвильку — на віки ввійшла його мати в холодну цю шибку своїм змученим, схудлим, аж прозорим, лицем.
— Мамо!.. Ви чуєте, мамо!..
Материне обличчя розтануло, розсоталося темрявою, і шибка знову стала порожня, байдужа. Тоді Микола відступився од вікна, підійшов до дверей.
Не встигли зачинитися двері, не встиг Микола ступити до хати, як мати охопила його за шию, приросла — не відірвати, не відламати! Він так і зайшов до хати з обмерлою матір’ю на грудях.
Потім, обережно вивільнившись із обіймів, попросив:
— Завісьте, мамо, вікно.
Все ще схлипуючи, вона довго шаруділа у темряві, доки знайшла ковдру. Підійшла до Миколи, подала: