І будуть люди

Тож не будемо їм заважати, а краще займемося ще одним гостем, тепер уже справді нежданим, якого ніхто не чекав, хіба що рідна мати чекала. Бо така вже доля всіх матерів: ждати заблуканих безвісти синів, і з могили їх ждати.

Цей гість не приїхав серед білого дня попутною підводою. Не зліз поволеньки з саней, розминаючи ноги, не знімав повагом високу смушеву шапку, вітаючись до людей. А прокрався темної ночі, коли все небо закуталося в хмари — ні зіроньки, ні іскорки в ньому! — прокрався левадою, раз по раз зупиняючись та прислухаючись, до отого двору, що темнів на краю села відрізаним куснем, зачумленим гніздом: ні битої дороги до нього, ані стежки — замело, занесло кучугурами снігу так, мовби там усе вимерло. Тільки вранці поснується від хати до клуні тоненька зламана ниточка, та й то ненадовго: прилетить пильний вітер, замете, загладить її, і вже наче ніхто й не проходив.

Похилились, повалились колись високі тини, почорніла, попровалювалась колись свіжісінька солома на хаті, безборонно намітають хуги сніг у спорожнілу конюшню. Тільки тримаються ще міцні ворота, збиті з дубових дощок, та навстіж відчинена хвіртка: як одчинила її три роки тому стара Гайдучиха, ждучи свого молодшого, так уже й не зачиняла: підкрадеться Микола вночі, то щоб не стукнув, не грюкнув, не наполохав сусідів, які ждуть не діждуться, аби його упіймати.

Та Микола не пройшов у ту хвіртку: провалюючись по пояс у заметах, обходячи снігові кучугури, підкрався з городу та й постукав тихенько у темне вікно.

Постукав, завмер, прислуховуючись, нашорошивши по-заячому вуха, а серце забилося пудовим ковальським молотом. І вже жарко Миколі, вже дихати нічим Миколі, хоч розстібуй коротенький кожушок на чужоземному хутрі! Переборовши канудливу млость, знову постукав у шибку, притулився гарячим лобом до крижаного скла, тихо покликав:

— Мамо!

Мати спливла по той бік, мовби в якомусь мареві: бліда, як мрець, в довгій сорочці, якась аж прозора. Спливла на той поклик з густої пітьми та й застигла, прикипівши обличчям до шибки. І вже бачить Микола її великі очі, не очі — темні провалля, випечені розпукою на висохлому худому обличчі.

— Мамо, це я… Не впізнаєте хіба, мамо? — добивається Микола.

Мати — не ворухнеться. Вона немовби злилася, вкипіла в оту холодну, окуту в крижані ризи шибку, і вже здається Миколі, що він припав не до вікна, а до ікони. Що не на хвильку — на віки ввійшла його мати в холодну цю шибку своїм змученим, схудлим, аж прозорим, лицем.

— Мамо!.. Ви чуєте, мамо!..

Материне обличчя розтануло, розсоталося темрявою, і шибка знову стала порожня, байдужа. Тоді Микола відступився од вікна, підійшов до дверей.

Не встигли зачинитися двері, не встиг Микола ступити до хати, як мати охопила його за шию, приросла — не відірвати, не відламати! Він так і зайшов до хати з обмерлою матір’ю на грудях.

Потім, обережно вивільнившись із обіймів, попросив:

— Завісьте, мамо, вікно.

Все ще схлипуючи, вона довго шаруділа у темряві, доки знайшла ковдру. Підійшла до Миколи, подала: