І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
Сільрадівський жеребець, застоявшись у тісному станку, весело ніс сани, розкидаючи на сніг райдужну піну. В блідому небі, огорнувшись рожевим туманом, холонуло сонце, і було воно таке неяскраве, що від коня, саней майже не падала тінь, а тільки якийсь натяк на неї. Навколо лежали сніги, то злегка підсинені синькою, то пофарбовані в рожеві тони, — безконечні полотна, виткані, випрані, вибілені хазяїновитою зимою Та й розстелені з краю у край, від обрію до обрію. Прийде весна, скачає всі оті полотна у величезні сувої, поховає в мальовані травами й квітами скрині — прокинуться одного разу люди і очам своїм не повірять: був сніг — і немає снігу! Тільки парує волого земля, тільки стікає струмками вода, та десь у найглибших байраках, у глухих яругах ще доживають лічені дні посірілі від смертельної втоми, обведені траурною рамкою мокрого суглинку купи залежаного снігу.
А поки що аж не віриться, що не так уже й довго до першого весіннього тепла: мороз — аж очі злипаються, аж холоне душа!
Товаришка Ольга терпіла-терпіла, щулилась-щулилась, та й не витримала: зіскочила із саней, побігла поруч, тримаючись однією рукою за поручень, щоб не відстати.
— Що, ноги померзли? — запитав Ганжа та й натягнув віжки, стримуючи жеребця.
— Нічого, відійдуть.
Ганжа глянув на стоптані чобітки і похитав головою: «Де ж їм, бідолашним отим ногам, відійти!.. Зовсім, можна сказати, нікудишня взувачка!»
— Ти хоча б валянки взяла, сюди їдучи. Відморозиш отак ноги — Гінзбург мене без хліба з’їсть! Скаже, що навмисне заморозив… Та сідай уже до саней, швидше до хати доїдемо. Там і відігрієшся.
Ольга стрибнула в сани, зарилася ногами в солому, а Ганжа нокнув-гукнув на жеребця, і понеслись, понеслись невеликі санчата: з горба на горб, з долини в долину.
Домовилися спершу заїхати до Ганни: вона й ближче. Та тільки звернули з вузької дороги на ще вужчу, що вела до садиби Мартиненків, як Володька закричав:
— Дядьку, зупиніть!
І не встиг Ганжа натягнути віжки, як Володька стриб у сніг. Застиг край дороги укопаним стовпом.
— Ти чого?
— Я туди не поїду. Я тут вас почекаю…
— Замерзнеш, дурний!
— Не замерзну.
І як його не вмовляли, так і не зрушив із місця.
— Ну, як хочеш! — розсердився врешті Ганжа та й стьобнув жеребця.
Ольга весь час оглядалася на сумну юначу постать (було зараз у Володі щось від чорногуза, що відбився од зграї), бідкалась:
— Замерзне ж!
— Не замерзне! — втішав її Ганжа, поганяючи жеребця. — Ми скоро повернемось.
Доки поговорили із Ганною, доки повернулись, минула добра година. Володька за цей час витоптав круг: ходив по ньому, як молоденький бичок на прив’язі, бив себе попід пахви руками, щоб хоч трохи зігрітися. Скочив у сани з таким поспіхом, немовби то були не сани, а піч.
— А що, нахапав зашпорів? — сміявся Ганжа. — Ну, дякуй долі, небоже, що додумався злізти із саней. Не жінка, а тигра в спідниці. Були б тоді, Володю, червоні похорони. От якраз нове кладовище тобою й відкрили б! Оте, що ти кричав відвести для атеїстів, щоб і по смерті не лежали поруч із віруючими…
Володька тільки шморгав посинілим носом, а Ольга була замислена і ніби чимось невдоволена: після розмови із Ганною (що то була за розмова! Суцільний крик, самі лишень прокльони на бідолашну Володьчину голову!), після того як познайомилася з малими Соловейченками, які вовченятами ховалися за материну спідницю, стидаючись незнайомої, та ще й — ги-ги! — обстриженої, тітки… після всього цього в неї почало складатися враження, що ота Івасютиха не такий уже «сумнівний елемент», як писав Володя. За півроку діти навчилися читати по складах, а також лічити в межах двадцяти. Вони вже почали й писати: вивели перші закарлючки на клаптиках грубого паперу. Оті закарлючки були найвагомішими, найдоказовішими аргументами в очах розгніваної Ганни. Підносила їх під самого носа то Ганжі, то Ользі, тикала в них пальцем:
— Та ви тільки гляньте, як вони вже писати почали! Ви тільки дивіться, як вони вчилися! — І відразу ж категоричний, що не допускає жодних заперечень, висновок: — Ні, не було правди на світі й довіку не буде! Ви, Василю, отому байстрюкові так і передайте: хай втікає світ за очі, поки цілий! Бо я йому, щоб не був такий шустрий, повидираю…
Що саме збиралася повидирати розгнівана Ганна, не для друку будь сказано. Бо он у товаришки Ольги ще й зараз займаються щоки, коли пригадує оту Ганнину погрозу, а Ганжа тільки хмикає та гризе вуса, тамуючи сміх: «А що, почула, товаришко? Це тобі не міська інтелігенція: „будь ласка“ та „пробачте“! Ці не поцеремониться: скажуть, що думають!»