Вибрані твори

Не добрали? Згадайте тоді, як у хлоп'ячій школі загадували прочитати з кінця: «Я іду с мечем судія», або у дівчачій: «А роза упала на лапу Азора», — і ви втямите, яка зрештою це безглузда річ: сидіти ото і паліндромони вигадувати, як чимало часу на те В. Брюсов витратив[406].

Отож коли уявлятимемо літературну (письменницьку) школу (ВУЗ) як місце, де лише формальними екзерсисами бавляться, мовляв, ану, хлопці, хто краще сонета складе про лет Амундсена на північний бігун або оду на трьохлітній ювілей Сельінтерну[407], тоді нема чого й статтями заводитися про літпрофосвіту. А мені тим часом здається, що ця стаття має зустріти серйозний відгук знавців цієї справи — мистецької освіти.

Вже доводилося дещо про це писати (ст. «Проблема організації літературних сил», «К[ультура] і П[обут]», № 8). Указувалось на ненормальне явище: в той час коли кожна мистецька галузь (музика, театр, малярство, архітектура, співи, танці і т. ін.) мають свої нижчі й вищі учбові заклади, свої профшколи і технікуми, література — найрозвиненіше, найвпливовіше мистецтво — нічого цього не має, як не лічити одної на всю Україну катедри при Харківському ІНО[408] (проектувалося ще при Київському, та щось примерзло).

Іноді в розмовах заперечують: адже з літературою знайомляться у кожній трудовій школі. Відповідаю, а чи не в кожній трудовій школі навчають малювати, співати, грати і т. ін. Це ж у плані загального навчання, в комплексі соціального виховання, а не професійного.

Відразу нове запитання: а чи потрібна отака професійна літературна освіта та чи можлива вона.

Почну з останнього. Що не говорити, а в цьому т. з. формалісти (руські «опоязівці») праві: вже існує в зародку й має існувати, не може не існувати окрема наука — літературознавство. Буржуазна ідеологія формалістів виявляється в даному разі лише в тім, що вони мислять літературознавство як якусь «точну» дисципліну, аналітичну геометрію тощо, без зв'язку з соціологією, поза суспільнознавством. Має свої закони літературознавство, свої теорії, тісно пов'язані з іншими науками, природничими, з одного боку, суспільними — із другого.

Наші літературні організації досі кустарили в своїх студіях і лябораторіях, навпомацки шукаючи шляхів мистецької самоосвіти. Чи багато є в нас письменників, що можуть похвалитися знанням літератури? Чи одинокий випадок, коли досить відомий український письменник не читав Франка? Коли половина нашого літературного молодняка (включаючи й таких, як В. Сосюра) не можуть відповісти, який метр вони вживають у своїх поезіях, плутаються в дактилях, анапестах, амфібрахах?