Людина без властивостей. Том I

 — Я вас не зневажаю, але збагнути не можу. Перекажіть мені всю вашу розмову! — звеліла Діотима.

 — Що ж, завів її сам Арнгайм; він затримав мене й просто-таки втягнув у розмову, — почав Ульріх. — «Ми, комерсанти, — сказав він з досить невимушеною усмішечкою, яка не зовсім пасувала до його звичного зовнішнього спокою, хоч і була, однак, дуже гордовита, — ми, комерсанти, до підрахунків не вдаємося, як ви собі, мабуть, гадаєте. Ні, ми — я маю на увазі, звісно, людей провідних, бо маленькі все ж таки, либонь, тільки те й роблять, що підраховують, — ми вчимося розглядати свої справжні успіхи як щось таке, що глумиться з усіляких підрахунків, як із них глумиться особистий успіх політика, та, зрештою, й митця теж». Потім він попросив мене вислухати те, що він далі скаже, з поблажливістю, на яку має право претендувати щось ірраціональне. Його, мовляв, уже після першої зустрічі зі мною не полишають певні роздуми про мене, і ви, ласкава кузино, нібито також дещо розповідали йому про мене, але він, каже, зрозумів би все й так, дивно тільки, мовляв, що я вибрав собі таку теоретичну професію; хай би який здібний я до неї був, а все ж таки зробив помилку, ставши вченим, і головний мій хист полягає, хоч це мене, мабуть, і здивує, у сфері дій і особистого впливу!

 — Невже? — мовила Діотима.

 — Цілком поділяю вашу думку, — поквапився відповісти Ульріх. — Ні до чого іншого хисту мені не бракує так, як до себе самого.

 — Ви весь час жартуєте замість того, щоб присвятити себе життю, — зауважила Діотима, усе ще гніваючись на нього за оті теки з пропозиціями.

 — Арнгайм стверджує протилежне. Каже, що я відчуваю потребу робити з власних думок надто глибокі висновки про життя.

 — Ви все жартуєте й любите заперечувати; вас завше тягне до неможливого, й ви уникаєте будь-якого реального рішення, — констатувала Діотима.

 — Просто я переконаний, — відказав Ульріх, — що думки плинуть своїм руслом, а реальне життя — своїм. Адже нині вони перебувають на надто різних рівнях. Нашому мозку — кілька тисяч років, та якби він продумував усе лише до половини, а про другу половину забував, то реальність була б його точним віддзеркаленням. Їй можна лише закинути брак духовности.

 — Чи не означає це надто полегшити собі завдання? — спитала Діотима, не маючи наміру образити Ульріха, а просто поглядаючи на нього так, як гора поглядає на невеличкий струмок біля свого підніжжя. — Арнгайм теж полюбляє теорії, але, гадаю, він мало що прийме на віру, не перевіривши цього з усіх боків. Чи не здається вам, що сенс будь-якого мислення полягає в здатності зосередитись на його практичному застосуванні?

 — Ні, — мовив Ульріх.

 — Цікаво, що вам відповів Арнгайм?

 — Сказав, що дух нині — безвладний споглядач реальних процесів, бо він, мовляв, ухиляється від великих завдань, які ставить життя. Арнгайм закликав мене придивитись до того, про що розводяться мистецтва, яка дріб’язковість панує в церквах, які вузькі навіть обрії вчености! І порадив подумати про те, що землю тим часом просто-таки ділять. Потім заявив, що саме про це й хотів зі мною порозмовляти!