Над Шпрее клубочаться хмари

Гончаренко назвав потрібну вулицю.

— Далеченько. Та ті, хто там побудувались, витягли щасливий жеребок. Район майже не потерпів від бомбардувань. Квітуча оаза серед пекельного вогню, що поглинав Гамбург… Усі ми тут були, мов на долоні у диявола… Нас, моряків, списали на берег і перевели в рятувальну команду. І досі не збагну… — Водій раптом зблід і урвав мову: повз його машину, мало не зачепивши її могутнім крилом, промчав «студебекер», з кузова якого щось насмішкувато вигукнули солдати, регочучи і вимахуючи руками. Таксист вилаявся і витер носовичком спітніле чоло. — Нічого, рано чи пізно, а ми з ними розквитаємось. Поразка іноді навчає більше, ніж перемога. І коли ми знову візьмемося до зброї…

— Хто «ми»?

— Як хто? Німці, звичайно.

— А-а, — розчаровано мовив пасажир. — Я гадав, ви маєте на увазі щось конкретніше… — Зачувши в цьому зауваженні глузливі нотки, водій підозріло скосив оком у бік пасажира, але з виразу його обличчя нічого не зміг прочитати: той скоріше збайдужів до розмови, ніж зацікавився нею, бо з явним нетерпінням позирав крізь віконце на охайні будиночки, що визирали, на бульвар і шосе крізь плетиво чорного гілля.

— Ось ми й на місці. Вам, здається, дев’яносто сьомий?

— Угу.

— Мушу доїхати до перехрестя і там розвернутися — дев’яносто сьомий по другий бік бульвару.

— Вам доведеться десять-п’ятнадцять хвилин на мене зачекати. Можете не виключати лічильника.

— О, це залюбки! — розсміявся водій і хвацько загальмував, зупинивши машину якраз навпроти хвіртки чавунного ґратчастого паркану.

Незважаючи на дощ, у палісаднику хтось порався. Коли Григорій ступив на алею, що вела до ґанку, назустріч йому випросталась чоловіча постать у лискучому гумовику. З-під чорного капюшона, що облямовував обвіяне обличчя, на нього глянули пильні, світло-сірі очі.

— Гер Гедлер, якщо не помиляюсь?

— Так, Роберт Гедлер, капітан торговельного флоту у відставці,— чомусь наголосив на останньому слові господар дому. — Чим можу служити?

— Лише прийняти найкращі побажання від вашого зятя і повідомити шановну фрау Берту про прихід Фреда Шульца з листом від гера Нунке. Пробачтесь, будь ласка, за мій непристойно ранній візит: я в Гамбурзі проїздом, мушу виїхати сьогодні ж, першим поїздом.

— Тоді не будемо гаяти часу. Прошу вас, заходьте!

Вони зійшли на веранду, перетнули хол і велику кімнату, що правила, судячи з умеблювання, за вітальню і водночас їдальню. Кинувши погляд на неприбраний після сніданку стіл, капітан Гедлер попросив пробачення за ранковий розгардіяш:

— З появою внуків у домі все пішло шкереберть. Дружина ледве встигає з ними впоратися. Ніби їх не двійко, а цілий табунець. Відносний порядок панує лише на моїй території, куди вас і запрошую. — Він прочинив двері в свій кабінет. — Розташовуйтесь, у тій шухлядці знайдете непогані сигари, а я зараз попереджу дочку.

В кабінеті господаря дому все було припасовано так, щоб у невеличкій кімнаті забезпечити якнайбільше вигод. На зразок корабля, де раціонально використовується кожен сантиметр, щоб створити в плаванні умови для роботи і відпочинку. Проте кімната не нагадувала каюти з обмеженим простором. її стіни ніби розсував вільний простінок з єдиною картиною посередині, під якою на спеціальній підставці стояла дивної краси мушля. Було щось споріднене в шалі морських хвиль, які, накочуючись одна на одну, химерно вигинаючись, бились о невидимий на картині берег, і закрутками мушлі, що немов навічно закарбувала цей безнастанний рух моря, увібравши в себе його мінливі барви…