Над Шпрее клубочаться хмари

— Твоя ж мати, моя тітка, підгледіла. Та й інші бачили, як він купував продукти на чорному ринку. І не якусь там бляшанку згущеного молока, а все найпоживніше, найсмачніше. Платить, скільки заправлять, аби доверху набити свій рюкзак.

— Коли маєш гроші, чому не поласувати, — примирливо кинув третій співрозмовник. — Я б, хлопці, оце з’їв повнісіньку сковорідку пряженої яєчні… знаєте, з салом, щоб аж шкварчало. А потім пивка… Ух, смакота! Аж слина набігла! На твоєму місці я б уже до нього підкотився, поласував би.

— Не клей дурня! — гримнув чорнявий і повернувся обличчям до свого брата в перших. — Крісті, що ж ти думаєш?

— Ганс Брукнер — фальшиве ім’я, ним прикривається хтось інший. Особа, якій є чого ховатись. Може, засуджений до страти карний злочинець, а може…

— Ну? Чого ж мовчиш?

— Можливо, хтось з гітлерівської верхівки. Не всі вони сіли на лаву підсудних, не всім пощастило втекти.

— Дядько перед оформленням купчої бачив його документи.

— От утнув! Та коли він з їхньої чорної зграї, йому б виготували який завгодно. Або скористалися з справжнього, прибравши його власника. Якийсь бідолаха Ганс Брукнер, сільськогосподарський робітник з Саксонії, безумовно, існував. Я кажу: існував, а не існує, зрозуміло? Навіщо марудити собі голову, коли є готова біографія малопомітної людини, яка через свою звичайність і придатна для таких от випадків? Кому спаде на думку шукати когось з гітлерівської кліки під личиною батрака?

— Та він же пикою не вийшов, цей Брукнер! Згадай-но його обличчя. Все підборіддя пішло в кадик…

— Не всі народжуються красенями. Натягни на Брукнера генеральський мундир — і грубість рис у твоїй уяві одразу ж перетвориться на вольову зібраність чи щось подібне. При цьому зваж: людина, яка ховається, щомиті мусить дбати про вираз свого обличчя, і це відвертає її увагу від іншого. Тільки дуже добрий актор може цілком опанувати всім своїм тілом.

— Не розумію, куди ти хилиш.

— Брукнера виказує його хода. Вона відразу впала мені в око. Він не йде, він поважно і гордовито простує вперед. Так і здається, наче за ним суне кільканадцять чоловік почту.

Дістався до гамбурзького готелю Григорій близько десятої. Надто пізно, щоб дзвонити в незнайомий дім, турбувати фрау Берту телефонною розмовою. Та й хотілося швидше в ліжко — у номері було незатишно й холодно, під поривами вітру нудотно й настирливо дзеленчала котрась з шибок, навколо якої, певне, повідлуплювалась замазка. Цей звук нестерпно дратував, заважав зосередитись на тому, що конче треба було ще раз обміркувати, не давав і заснути. А втім, утома незабаром зморила. Григорій не помітив, як склепилися повіки, а набридле дзеленчання перетворилося на басовите гудіння. І ось він уже лежить у високій духмяній траві, щоку йому лоскоче рожево-червонувата голівка прим’ятої конюшини, над якою з невпинним дзижчанням кружляє діловий джміль. Проти сонця кожна волосинка його волохатого тільця світиться, тепер видно, що він зовсім не чорний, як здавалося, а брунатно-медовий.