Фантастика Всесвіту. Випуск 4
- Автор: Зельцер Дэвид
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 4». Краткое содержание книги:
Ось чому капітан був у курсі місцевих подій і діяльно втручався в них, якщо того вимагали обставини. Коли Амброзіо й Жозе дос Сантос надумали спорудити борошняний дім, підрядивши Лупісиніо та Бастіана да Розу, капітан позичив їм грошей. У спілці з полковником Робустіано де Араужо він виділив кошти на дерево для майбутнього мосту. На це пішли майже всі прибутки від урожаю, але без витрат влади й авторитету не завоюєш. Так він думав і діяв задовго до першого збору какао, коли тільки почав закладати плантації у лісах Боа Віажен і зійшовся з утікачкою Бернардою.
Бастіан да Роза не бачив дівчини цілу вічність, а для негра це не було несподіванкою: він бачив її постійно, розмовляв з нею не раз і не два, і якщо в нього запізно відкрилися очі, то хай нарікає сам на себе. З Дівою він спілкувався з того самого вечора, як одвів новоприбулих сержипанців до Фадулового армазему і позичив їм гамак для миршавого, дивакуватого дівчиська. І аж до цієї хвилини, коли побачив, як вона видирається на пагорб з кошиком на голові, повним дарів землі, що їх посилала на Зилдину кухню Ванже. Тож міг досхочу милуватися її голими стегнами й ледь прикритими трусиками задком — стегнами й задком справжньої жінки. Що личко її погарнішало, він помітив уже давно, а от чи налилися в неї груди, можна помацати, як вона спускатиметься. По тій перевірці він став сам не свій і вже не поводився з Дівою, як з малим дівчам.
Раніше вона з Сан та Нандо частенько прибігала на вигін, відривала від роботи Еду, і вчотирьох вони йшли до лісу ловити тейю, ставити сильця на пташок й лущити кедрові горішки, — на дозвіллі Балбіно збирав горіхи і постачав ними одного перекупника на базарі в Такарасі, — або запускати паперових зміїв, що їх, теж на дозвіллі, робила Меренсія; що не рік вони виходили в неї усе барвистіші й незвичайніші.
Нандо й Сан до кузні заходили, а Діва — ніколи, тільки часом загляне туди крізь двері. Факел тоді опускав молот і припрохував, милуючись її ангельським личком:
— Заходь же, ясочко Діво!
Вона заперечливо трясла головою і, забувши про брата й сестру, кидалася навтіки. Ну чого ти лякаєшся, скажи, Бога ради? Спершу вона цуралася, потів трохи посмілішала: не минало й дня, щоб не виглядала з-за стовбура фернамбука, мов те полохливе звірятко; руки й ноги вимазані в багнюці.
Якось удосвіта Кастор обходив поставлені в лісовій гущавині сильця, аж гульк — вона скрадається за ним назирці, перебігаючи від дерева до дерева. Те саме на річці: у надвечір’я він заплив на чистоводдя, подалі від низького й заболоченого місця, де прали й купалися жінки, аж раптом назустріч виринула Діва, трохи не черкнувши його своїм голим тілом: мокрий клаптик матерії більше оголював її, ніж прикривав. Якби то була не така шмаркачка, він би не втримався. Гукнув: «Обережно, ясочко Діво!» Боявся, щоб її не підхопила й не понесла бистрина, й хотів розвіяти чари, адже в річці повно божків. У ту ж мить вона пірнула знову й виринула ген-ген: плавала вона, мов та риба. Чи мов сирена.
Нерідко при зустрічі Кастор озивався до неї. Діва всміхалася, похнюплювала голову й відбігала, проте недалеко. Недогадливий і сліпий, Факел не розумів причини тих дивацтв, тих шарахань; не помітив він, і як вона розцвіла, як стрункими стали цибаті дитячі ніжки й пишними ледь помітні груденята. Для нього вона усе ще залишалася дитям з кісками за спиною, що гасало по вигону.
Ця метаморфоза впала йому в очі, коли він побачив її на гірській стежині, що вела до оселі капітана Натаріо. Його наче громом ударило, серце його зайшлося. Щоб упевнитися в цьому чуді, він став чекати, коли вона йтиме назад. Діва спершу вдала, що не помітила, як він стоїть стовпом, а потім обернулась і засміялася, немовби глузуючи. Розумному й натяку досить.
Кастор зауважив переміну в ній, але чому вона сміялася, потуплювала очі, тікала, глузувала, вибрикувала, до нього ніяк не доходило.
Після тієї зустрічі на схилі пагорба у негра в голові засіло одне бажання: Діва, Діва, без неї життя не життя. І ця думка, це бажання доводили його до розпачу, надто коли він став помічати — а це було видно й голим оком, — що Бастіан теж позирає на неї. А в нього борода й вуса біляві, кучері в’ються рясними кільцями, рум’яне обличчя грінго, а не смаглявого турка, такого ж темношкірого, як і баїянець метис, — куди вже йому, Касторові, рівнятися до каменяра! А вона ж не француженка, вона сержипанська смаглявка, і тому, певна річ, віддасть перевагу голубоокому білому, а не чорнющому негрові.