Фантастика Всесвіту. Випуск 4

— Розкішна кукурудза! Сержипанці?

— Здебільшого. Але є й сертанці, — відповів Натаріо.

— Одна сім’я прибула навіть сьогодні, — повідомив турок. — Приїхали гуртом з Естансії, п’ятеро душ.

— З Естансії? Я сам звідти. Гарне місце дожидатися смерті. — Скільки ж це він не був у місті, де народився й почав працювати? Відколи помер батько, старий Жозе Андраде, який не покинув рідної домівки й грав на тромбоні в місцевому оркестрі. — Естанці непоганий народ, дружний і працьовитий. Не те що ці північани з узбережжя Сан— Франсиско. — Камінець у город Натаріо. — Нехлюї, хвальки, еге ж, Натаріо?

Капітан зрозумів натяк, але не образився, тільки ледь усміхнувся:

— Що ж ви хочете, полковнику? В Естансії бідність, а в Сан-Франсиско навіть не бідність, а невилазні злидні.

З-за річки почувся ослячий крик. Полковник, поки Фадул не запросив до армазему, обводив поглядом нові хатини на Ослячому шляху, що їх було вже чимало. Озирнув купку збитих абияк халупок за вигоном.

— А там що?

— То Жаб’яса Коса, притулок повій. Раніше їх було п’ять-шість, а нині — легіон.

Полковник помітив на вулицях жвавий рух. Біля складу полковника Робустіано де Араужо розвантажували сухе какао — обоз прибув чималенький. У коралі, возилися з биками чоловіки в шкуратянках. У дворах і завулках рилися й греблися в гної свині, кури та індички. Пробігла наполохана зграйка цесарок. По камінню через річку перебиралася жінка.

— А твій дім, Натаріо? Певно, отой? — Полковник показав на мурований, побілений вапном будинок негра Факела Абдуїна.

— Ні, полковнику. Мій стоїть на вершині он того пагорба. Звідси видно. Вам не конче туди підніматися.

Полковник звів голову і глянув на новобудову: оселя гідна власника маєтку Винозоре. І панує над виселком.

— Видиратися не треба, бачу й так. Справжня тобі резиденція.

Гість зичливо всміхнувся колишньому жагунсо й кумові; непогано б щось подарувати для нового помешкання.

— А меблі, Натаріо, вже купив?

— Авжеж, пане. В основному замовив Лупісиніо, а дещо привіз із Ітабуни.

Полковник задумано дивився на житло Натаріо.

— Ти, куме, здається, полюбляєш пісні?

— Та ніби.

— Тоді я подарую тобі грамофон, такий, як у мене. Поставиш у кімнаті й слухай, скільки хочеш. — На дозвіллі в Аталаї полковник розважався, слухаючи арії на грамофоні: останній крик моди, престижна штучка, неодмінний атрибут заможних осель.

— Дякую, полковнику. Ото Зилда зрадіє!

Фадул без у гаву запрошував:

— Заходьте, полковнику, ви у себе вдома.

Полковник переступав поріг, поклав на прилавок хлист, окинув поглядом полиці з товаром. Араб продавав усього потроху, його армазем був і шинком, і бакалією, і крамницею готового одягу та дешевого краму — грубої бабовняної матерії, ситцю, саржі, а також рундуком із залізними виробами.

— Якщо хочете відпочити, то тут є гамак. Дім мій убогий, але він до ваших послуг.

— Гаразд, я побуду тут трохи, Фадуле.

Надворі хтось затупав. То прибігла жінка, розпатлана, розгублена й схвильована. Ще не добігши до дверей крамниці, вона зарепетувала: