Золотий маг. Книга 1. Зерно

— От якщо ти зараз подумав, що зможеш відлежатися на найближчій до Школи галявинці в лісі, то з радістю тебе засмучу, — хитро посміхнувся старий. — Ось тобі листок пергаменту. Там розписані дати. Напроти кожної повинен стояти підпис чергового офіцера з далеких воріт Військової Академії. І навіть не думай сам розписуватися за них. По-перше, я знаю підписи всіх офіцерів, а по-друге, у нас є своя людина в Академії, яка буде підтверджувати, добрався ти сьогодні до них чи ні. Тому можеш бігти, можеш йти, можеш навіть повзти, але щоб підпис чергового офіцера мені ввечері показав. Ну що, ти все ще так само щасливий, як був зранку?

— От все ви передбачили. Ну чому тільки я один це повинен робити? — обурився Нік. — Он Матотору в три рази товщий за мене. Та й ще з десяток учнів більші за мене будуть. За що мені таке щастя?

— Це було прохання Ліни. А ти сам вже бачив, як її тут люблять та поважають. Крім того, я не розумію, чому ти обурюєшся? Тобі хочуть повернути хорошу форму, зробити здоровим і сильним, а ти ще й незадоволений. Ти, навпаки, подякувати нам мусиш.

— Ага. Дякую. Я так підозрюю, що при цьому навчальне навантаження мені ніхто зменшувати не збирався?

— Ти ж знаєш моє добре серце, — вже відкрито знущався над ним Хранитель. — Я можу тільки збільшити. Тим більше що видів магії у тебе немало. Вчитися треба дуже багато. Тому ласкаво просимо до Школи.

— От знав же, що пошкодую про своє рішення відправитися в Школу, але не думав, що так швидко, — сумно резюмував Нік. — Гаразд, піду перевдягнуся й піду на пробіжку.

— І листочок для підписів не забудь. — додав Багукхан, згинаючись від сміху.

Потяглися нескінченні дні і тижні, заповнені суцільними заняттями. Вже через пару днів пробіжки стали навіть приносити задоволення і відпочинок, а навчання тільки збільшувалося. Через необхідність вивчати більше видів, ніж іншим учням, дні Ніка були розписані з ранку до вечора, так що пробіжки доводилося закінчувати в темряві, пропускаючи вечерю. Дні зливалися в однакову нескінченну смугу занять. А прохання до Хранителя зменшити їх кількість натикалися лише на усмішку та відмови. Єдиною віддушиною були вихідні, які він проводив у місті в майстерні Окертуза. Там йому завжди були раді. Майстерня була єдиним місцем, де від нього не вимагали щось вчити, повторювати, вправлятися, робити домашні завдання. Там було затишно та спокійно, навіть стук ковальських молотів заспокоював і присипляв. Тому кожен вільний день він поспішав в місто до нових друзів, щоб відпочити та відчути себе людиною.

Починало темніти і Нік, попрощавшись з Окертузом, дітьми та гномами, відправився назад до Школи. Дійшовши до кінця вулиці ковалів, він помітив невелику групу, яка себе якось дивно поводила. Були чутні крики, лайка. Наблизившись, побачив неприємну картину. Двоє здорових хлопців утримували щуплого юнака, який ледь тримався на ногах і все поривався впасти, а третій його періодично бив, викрикуючи образи та лайку.