Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Наступного дня об одинадцятій годині я почав копати. Погода була сонячна, і це мене тішило. Я все ще був сам, бо хоч як боявся того незнаного жаху, якого зараз шукав, значно жахливішою була думка про те, щоб комусь все розповісти. Пізніше я був змушений все розповісти Гаррісу, але він і сам чув різні дивні байки від старих людей, а отже, мав у все повірити легше, ніж інші. Вергаючи з-перед печі пласти смердючої чорної землі, грузнучи лопатою у клейкій жовтавій гнилі, що виділялася із білуватих грибниць, я тремтів перед незрозумілими речами, які міг знайти. Деякі таємниці земних надр не йдуть людству на користь, і ця здавалася мені однією з таких.

Мої руки помітно тремтіли, але я продовжував працювати і вже за деякий час стояв у доволі глибокій ямі, яку мені вдалося викопати. І що глибшою ставала яма, яка була площею футів зо шість, то жахливішим ставав запах; у мене не залишалося жодних сумнівів стосовно неминучої зустрічі з пекельною істотою, еманації якої уже півтора століття тяжіли прокляттям над цим будинком. Мені було цікаво, як вона виглядає — якою буде її форма і матерія, наскільки вона розрослася за довгі віки висмоктування життя. Через деякий час я виліз із ями, розкидав навсібіч викопану землю, тоді порозставляв величезні бутлі з кислотою довкола ями і обабіч себе, так щоб за потреби я міг без жодних проблем спорожнити їх усі в цю яму. Тепер я викидав землю уже тільки на два інші боки ями; працювалось усе повільніше, і довелося навіть одягти протигаз, бо сморід став просто нестерпним. Через відчуття близькості до невідомої істоти на дні ями я балансував на межі нервового зриву.

Раптом лопата зачепила щось, м’якіше за землю. Я здригнувся і вже було кинувся вилазити з ями, яка тепер доходила мені до шиї. Але опанував себе і при світлі принесеного із собою електричного ліхтаря вигріб ще трохи землі. Поверхня, на яку я наштовхнувся, була тьмяною[121] і гладкою — щось на кшталт тухлуватих драглів з натяком на прозорість. Я пошкріб ще і виявив, що воно має форму. В одному місці, там, де частина речовини утворювала згин, була тріщина. Оголена площа була величезною і мала грубі циліндричні обриси; цей релікт скидався на м’яку синьо-білу трубу, яка в одному місці роздвоювалася, її більша частина була у діаметрі футів два. Я пошкріб іще трохи, а тоді прожогом вискочив із ями, подалі від цієї мерзоти; не в змозі спинитися, я несамовито один за одним перевертав важкі бутлі, виливаючи їхній їдкий вміст униз, в ту страшну прірву, на ту невимовну почвару, чий величезний лікоть я побачив.