Вогнедан, Повелитель… [uk]

— Найгірше, — сказав батьків голос, — те, що я зробив з тобою, може тебе не врятувати… Ніхто не знає шляхів долі… Навіть провидиці, котрі намагаються підняти завісу… Тобі оповіла Срібляна? Ти бачив її записи?

— Бачив, — мовив Вогнедан, — і певен, що біда, котра, можливо, чигає попереду, не залежить від наших стосунків. Однак, можливо, без твердої руки я й насправді б виріс розпещеним паничиком, яким лякає дітей князь Чорногорський…

— Князь Чорногорський лякає тобою своїх неслухів? — продзвенів смішинкою зовсім незнайомий голос татка, — ох, Влад… Влад…

— Атож… Він оповідає їм про того Вогнедана, яким я міг би стати, якби мене пестили змалечку і оберігали від явного світу. Принц Яблуневого Саду… Я знаю багатьох шляхтичів, котрі й насправді зачахли б вдалині від столиці, любих друзів та витончених розмов. У переддень біди я мусив покинути свій сад, і я вам за це вдячний. Не хвилюйтесь татку… Ми проб’ємося, як любить говорити моя дружина. Я був засланцем у Чорногорі, а Зелемінське Прикордоння хочу обдивитися як призначена вами особа…

— Вартислав теж…, - сказав батько, — говорить про бурю з Півночі. Гаразд… Поїдеш сам за панною Чаяною і заодно подивишся фортеці. Цей шлюб… Ми, правляча родина, не завжди вільні в своїх уподобаннях… Я не знав Воїдани до самого шлюбу, а тільки писав їй листи за батьковим наказом…

— Я згоден взяти за жону князівну Зелемінську, — мовив поспішно юнак, — рівно, як і моя дружина — назвати її сестрою. Пан Володар дійсно має трохи піднятися духом — нині йому нелегко…

— А, так…, - сказав Святослав, — ота його біда: старший синок. Зрештою, молодик потроху обтесується. Як там говорить на нього Бранибор — чурбан… Це ж треба — захотів побути рабовласником… Говорить — дядько незмінений підбив, наплів, що невільні слуги краще працюють. Я відправив його до Зелібору з наказом виправлятися. Можливо й виправиться — каявся він щиро. Та менше з тим. Куди ти зараз, синку?

— Скажіть це ще раз, — всміхнувся Вогнедан, підводячи на татка очі, вологі від сліз, — ви ніколи не говорили мені «ти»… І «синку» — теж…

— Синку, — вимовив Повелитель, — чи пробачиш ти мені колись, що через мене хотів піти з явного світу?

— О, я забув, про все забув, — поспішно сказав юнак, — зрештою, то лише зайвий досвід, та й годі… Ми з Даною повертаємося до палацу. І просимо дозволу вас супроводжувати.

- І я дозволяю, — знову усміх на вустах, що відвикли сміятися, — ходімо, діти мої…

З — за мармурової глиби виринув Вовчур, котрий під час розмови батька з сином делікатно щез. Підійшли інші вельможі на чолі з Вартиславом. Поштиві дивні старанно робили вигляд, що нічого не сталося. Так воно було завжди — рука правителя на синовому плечі, усмішка на лиці Святослава, юний принц, прекрасний як квітка вогнедиву, поруч з красунею-жоною…

— О, ця наша пристойність, — стиха мовив Святослав, — ви, панове, хоч би запитали, що сталося.

— Коли не знаходиш слів — краще промовчати, — відповів з уклоном князь Вартислав, — але ми радіємо разом з вами.