![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Тільки тому? — спитав принц доволі різко.
— О, ні… Не тільки… Вона така ніжна і довірлива…
— Вона тієї ж крові, що і я, — попередив Вогнедан спокійно, — а дехто говорить, що у мене в душі сталевий стрижень, якого непомітно одразу. Не кривдь її, Воїславе. Я бо знаю, що тобі подобаються зовсім інші жони. Такі, як Дана, або князівна Владимира… Але панна Ставська, хоча й не володіє мечем, але добре володіє собою.
— Я вдягнув їй персня при жриці, - буркнув Воїслав, — і не збираюся кривдити, або покидати…
— Але почуттів, — сказав Вогнедан, — замало…
— Братику Вогнику, — мовив Веданг жалісно, — але ж я просто таки мушу одружитись… Батько…
— Пан Вартислав тут неправий, — озвався принц після довгої мовчанки, — одруження за листуванням, або за волею рідних можливо і бувають щасливими, але не для таких, як Вишенька. І не для мене… А може й не для кого, просто ми, дивні, дуже дбаємо про пристойність.
— Коли прибуде твоя Чаяна? — спитав Воїслав, зрозумівши.
— Наступного року, — мовив юнак якось відчужено, — це недобре — таке одруження. Мене не тягне до жодної жінки, окрім Дани. Можливо, я просто тебе не розумію, і ти здатен кохати одночасно і Гордану, і Вишеньку, і ще когось…
— Але і в цьому є своя приваба, — всміхнувся Веданг, — мені б хотілося, щоб і ти її звідав колись…
— Хіба що в наступному житті, - сказав Вогнедан, заспокоюючись, — ну, а тобі, добрий друже я зичу народитися однолюбом. І щоб твоїм коханням була дівчина-воїн, яка б добряче помучила тебе, перш ніж простягнути руку за заручним перснем…
— Напевне і в цьому є своя приваба, — засміявся Дракон, — куди ви нині?
— Ми з Даною, — мовив принц, — повернемося до Храму Сонця. Я маю поговорити з Повелителем… Саме нині найслушніший час — старші дивні у медитативному настрої, і може…
— Щасти вам Княжої Ночі, - сказав Веданг щиро, — ну, а ми гулятимемо до ранку.
***
Пагорб, що вивищувався над містом, принишк у темряві. Палало лише одне вогнище — посередині кола, обнесеного мармуровими брилами.
Вогнедан з дружиною проминули вартових гриднів, котрі виструнчилися при їхній появі, і рушили вгору знайомою стежкою.
Повелитель був там, нагорі. Вбраний у звичаєвий одяг, але в кунтуші, незважаючи на теплу ніч. Знайома постать, застигла біля священного вогнища…В тінях від камінного кола Вогнедан побачив ще кілька постатей, і йому здалося, що він впізнав Вартислава.
Не наважуючись перервати батькове зосередження, юнак став біля одної з брил і взяв Дану за руку. Він любив це місце — найтихіше, найспокійніше на всьому величенькому острові. Тут навіть вітри, здавалося, промовляли пошепки.
Вогнедану іноді здавалося, що він розуміє голоси вітрів… Цими голосами озивалася до нього земля, котра прийняла колись дивних в свої материнські обійми. Він уявив собі, як на цьому, ще порожньому тоді пагорбі, стояли втрьох його пращури — Дана, Веданг, Ігворр, і слухали теплий голос, котрий дозволяв їм залишитись.
Постать біля вогнища ворухнулася. Ледь хитнулась, рушила вперед. З тіней виник пан Вовчур, хотів підтримати володаря. Правитель ласкаво, але твердо відвів його руку.
— Сам, — мовив, — поки що сам.
Вогнедан виступив з тіні просто на стежину. Дана трималася поруч.
— Зі Святом Великого Сонця, — вимовив юнак, — з ніччю Княжою вас, татку…
— Були на гулянні? — спитав Святослав спокійно, ніби очікував їхнього приходу, — як там добрі боговладці?
— Веселяться, — сказав Вогнедан, — як-то говорилося у давнину: не всі панують, але ніхто й не злидує. Тому й радіють по святам…
— Намагаємось дбати…, - ледь всміхнувся правитель, — добре, коли є з чого радіти. Декотрі невдоволені, авжеж… Певні особи зрозуміють, що мали, лише тоді, коли втратять все. Та не про це на святі. Я бачу, мила пані княгиня ще погарнішала за останній місяць.
— Я рада, що погляд Вашої Ясновельможності спочив на моєму обличчі, - вимовила Дана узвичаєну фразу.
— О, мила пані, - всміхнувся Святослав, — не ставайте дуже схожою на моїх двірських панянок. Вам дуже личить ота ваша шорсткість, рівно як і меч про боці, чи за спиною, як-то часто носять на Прикордонні. До речі, за вами зосталося невимовлене бажання, яке я маю виконати…
— Я дуже хочу, — сказала Дана навіть не думаючи, — щоб ви, правителю, обійняли сина і пробачили йому всі різкі слова й ненавмисні образи так, як він пробачив подібне вам.
Святослав мовчав з хвилину, а тоді усміхнувся так, що на хвилину став невимовно схожим на свого юного сина.