Вогнедан, Повелитель… [uk]

Блищить вогонь на перстениках… У його світлі наче молодшає й лице відаючої. Тінь колишньої вроди проступає на ньому, бо щастя двох закоханих змушує жінку згадати минуле.

— Це несправедливо…, - виривається у Вишеньки, а стара сміється, зрозумівши.

— З роками, — мовить повчально, — меншає краси, зате дух навчається жити у гармонії зі світом. Ти напевне дивна, дівчино, тобі і легше і важче, бо тобі ніколи не доведеться відчути, як засинає дух у спокої. Будь щасливою!

— А мені трохи щастя…, - просить Веданг, але жінка раптово хита головою.

— Чорна рілля, — шепоче вона, — весь світ залитий кров’ю…

— Що, матінко? — питає юнак непорозуміло.

— Будь обережним, — мовить відаюча стиха, — зберігай спокій духу. Пам’ятай про наступне переродження і живи гідно…

— Я аж трохи злякалася, — шепоче Вишенька, коли вони вже відійшли далеко від місця своїх заручин, — вона така… загадкова.

— Говорять, — мовить Дракон, — що відаючі часто відчувають таке, чого не можуть виявити словами. Це милість Богів, бо якби ми усі знали своє майбутнє, то й жити було б нецікаво.

— О, тоді б я зовсім не страждала, — всміхається дівчина, — а очікувала цієї ночі в любові і мирі. Знаючи, що мій Воїслав вдягне мені персня в присутньости жриці.

— Коли мені сповістити твою матір? — питає Веданг, — адже я маю перевезти тебе…

— О, — шепоче Вишенька, — це доволі складно… Можливо, нам краще поки що зустрічатися у палаці… Я мушу підготувати неньку — вона ставиться до мого заміжжя занадто поважно, і хотіла б сама обрати мені нареченого. Якщо я скажу їй, що вже маю судженого…

— Гаразд, — погоджується Дракон, — отже, у палаці…. Я тим часом попереджу батька. Він зрадіє….А Гордана навідає тебе уже в домі Драконів. Хто з нас скаже Брячиславу?

— Напевне я, — мовила дівчина, усміхнувшись, — милий братик не пізнав мене у бальному вбранні… Мої заручини будуть для нього несподіванкою, адже ніхто не знав… Тільки Вогнедан, якому я довіряю безмірно…

— Може він тобі подобався? — трохи ревниво спитав Дракон, — наш Принц Яблуневого Саду?

— Я слухала голос його флейти, і уявляла собі твоє лице, — сказала Вишенька лагідно, — о, ми уже говоримо одне одному «ти»… Так швидко…

— Наша приязнь відзначена була в минулих життях, — сказав Воїслав урочисто, — і нині ми зустрілися знову. Сподіваюся, що і в наступних…

Їх оточив гурт дівчат на чолі з Даною, котра поважно виступала поміж юнок, яко одружена жона, і всі ці русалоньки у гаптованих сорочках потягли Вишеньку до води — ворожити. Поряд з Воїславом зостався лише Вогнедан, котрому дівчата розпустили волосся і вдягнули на голову тяжкий «чоловічий» вінок з трав та дубового листя.

— Ти схожий на лісового духа, — озвався Веданг, — недарма тоді, в Чорногорі, Дана прийняла тебе за втілення Літавця….

— Вишенька — моя родичка, — замість відповіді мовив Вогнедан, — ти вдягнув їй персня?

— Довелося, — сказав Воїслав весело, — батько Вартислав замучив мене, вимагаючи одруження.