Вулиця Червоних Троянд

Тієї ночі сіяв холодний дощ із снігом. Було вітряно. Десь опівночі іспанець Мануель прошепотів мені: «Вперед, камрад!» Ми вислизнули з барака. Мануель простяг мені згорток. Я швидко натягнув мундир поверх мого лахміття. І пішов. Як наближався до трансформаторної будки, зараз уже не можу припам'ятати. Пригадую тільки, що вартовий зупинив мене вигуком. «Своїх не впізнаєш?» — лайнувся я по-німецьки. Той завагався, забачивши солдата. За хвилю я вдарив його шматком цеглини по голові, повалив з ніг. Підхопивши автомат, кинувся до будки. Та мене вже випередили: Сігізмунд і Мануель зробили все, що треба було. Поляк схопив мене на руку, потяг за собою.

За крайнім бараком я вгледів якісь постаті, що притискалися до землі. Люди повзли в прохід, зроблений у дротяній огорожі. Механічно я почав лічити їх. Скоро капітан Микола підштовхнув мене: «Твоя черга!» І я поповз, чуючи за собою дихання капітана. За огорожею на нас чекали вже товариші. Ми знову поповзли в темряву, потім бігли. Замість того, аби мчати до лісу, який розкинувся на відстані півкілометра від табору, ми чомусь відхилилися ліворуч, туди, до щоночі злітали сигнальні ракети і ревли мотори бомбардувальників.

Задихаючись, я наздогнав капітана. Він кинув мені: «Можеш повертати до лісу, тут недалеко… Тільки дай автомат!» Але я вирішив не відставати від інших. Віддалік видніло невелике село. Поряд із ним темнів дубовий гай, а ще трохи далі починалося поле аеродрому. З табору ми часто спостерігали, як «юнкерси», приземляючись, вникали за верхівками дерев або злітали над ними і розверталися, лягаючи на бойовий курс. Іноді в нічній темряві в гаю починали бити зенітки…

Пам'ятаю, капітан Микола наказав нам залягти. Взяв у мене автомат і зник у пітьмі. Через кілька хвилин почувся окрик по-німецькому: «Хто йде?!» І відразу ж тріснув постріл. Люди, які лежали поряд зі мною, схопилися із землі. Я теж побіг, не тямлячи як слід, що ж відбувається навколо. Породі мною виріс раптом якийсь горб, дерев'яні двері. То був бліндаж. У нього стрибали наші. В бліндажі хтось розпачливо скрикнув, сіконув автомат. Потім ми почали вибігати з бліндажа, тримаючи в руках гвинтівки. Аж тоді я вгледів на відстані кількох кроків стволи гармат, націлені в небо. Так от куди привів нас радянський капітан! Ми увірвалися в розташування зенітної батареї, що охороняла аеродром. Товариші, як видно, діяли за заздалегідь розробленим планом. Капітан зняв вартового пострілом з автомата, артилеристів ми накрили в бліндажі сонних.