Чоловіки, що ненавидять жінок
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millennium #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5354-1
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Чоловіки, що ненавидять жінок». Краткое содержание книги:
Сорок років загадка зникнення юної родички не дає спокою промисловому магнату, й він здійснює останню у своєму житті спробу — доручає розшук зниклої журналісту Мікаелю Блумквісту. Той береться за безнадійну справу скоріше для того, щоб відволіктися від власних неприємностей, але невдовзі розуміє: за фасадом ідилічно мирного містечка криється справжнє пекло — протягом десятиліть хтось катує та вбиває жінок. До Блумквіста приєднується Лісбет Саландер — геніальна (чи божевільна?) дівчина-хакер, чиє минуле також сповнене гірких таємниць.
— Залишайся тут, — проричав він Лісбет Саландер.
Він дійшов до будинку Сесілії Ванґер і натиснув на головку дзвінка. Дзвонив він хвилини півтори, перш ніж вона відчинила.
— Я не бажаю з тобою зустрічатися, — сказала вона.
Потім поглянула на його голову, на якій крізь пластир знову виступила кров.
— Що це в тебе?
— Впусти мене. Нам потрібно поговорити.
Вона завагалася:
— Нам ні про що розмовляти.
— Тепер нам є про що говорити, і тобі доведеться вибирати: або розмовляти зі мною тут, на сходинках, або на кухні.
У голосі Мікаеля лунала така рішучість, що Сесілія відступила вбік і впустила його. Він пройшов прямо до її кухонного столу.
— Що це в тебе? — знову спитала вона.
— Ти стверджуєш, що мої спроби докопатися до правди про Харієт Ванґер — то для Хенріка безглузда працетерапія. Можливо. Проте годину тому хтось спробував прострелити мені голову, а сьогодні вночі хтось підклав мені на ґанок розчленований котячий трупик.
Сесілія відкрила рот, але Мікаель випередив її:
— Сесіліє, мені наплювати на твої заморочки, і на те, що ти там вигадуєш, і що тільки мій вигляд розлючує тебе. Я ніколи більше близько не підійду до тебе, і тобі нічого боятися, що я почну тебе непокоїти або переслідувати. Наразі я більше за все хотів би ніколи взагалі не чути ні про тебе, ні про когось іншого з родини Ванґер. Але я хочу дістати відповіді на свої питання. Чим швидше ти відповіси, тим швидше здихаєшся мене.
— Що ти хочеш знати?
— Перше: де ти була годину тому?
Обличчя Сесілії потемніло.
— Годину тому я була в Хедестаді. Я приїхала сюди півгодини тому.
— Хтось може підтвердити, де ти була?
— Наскільки мені відомо, ні. Я не зобов’язана перед тобою звітувати.
— Друге: навіщо ти відчинила вікно в кімнаті Харієт у день, коли вона зникла?
— Що?
— Ти чула питання. Всі ці роки Хенрік намагався дізнатися, хто відчинив вікно в кімнаті Харієт якраз у ті критичні хвилини, коли вона зникла. Всі говорять, що не торкалися до вікна. Хтось при цьому бреше.
— І що, чорт забирай, наводить тебе на думку, що це я?
— Оця фотографія, — сказав Мікаель і кинув розпливчастий знімок на кухонний стіл.
Сесілія підійшла до столу і подивилася на фотографію. На її обличчі відбилися здивування і переляк. Потім вона підвела на нього очі. Мікаель раптом відчув, як кров маленьким струмочком потекла по його щоці і закапала на футболку.
— Того дня на острові було чоловік шістдесят, — сказав він. — З них двадцять вісім — жінки. У п’ятьох або шістьох було світле волосся до плечей. І лише одна була в світлій сукні.
Вона втупилась у фотографію.
— І ти думаєш, що це обов’язково я?
— Якщо це не ти, то я б дуже хотів знати, хто ж це, на твою думку. Цей знімок раніше ніхто не бачив. Я тримаю його в себе вже кілька тижнів і намагаюся з тобою поговорити. Мабуть, я ідіот, але я не показував його ні Хенрікові, ні комусь іншому, бо страшенно боявся кинути на тебе підозру або нашкодити тобі. Але мені потрібна відповідь.
— Ти її матимеш. — Вона підняла фотографію і простягнула йому. — Того дня в кімнаті Харієт мене не було. На знімку не я, я не маю ані найменшого відношення до її зникнення.
Вона підійшла до вхідних дверей.
— Ти дістав відповідь. Тепер я хочу, щоб ти пішов. Гадаю, тобі слід показатися лікареві.
Лісбет Саландер відвезла Мікаеля до лікарні. Рану зашили в два стібки і як слід заліпили пластиром, а ще йому дали кортизонову мазь, щоб мастити опіки від кропиви на шиї та руках.
Вийшовши з лікарні, Мікаель довго сидів і роздумував, чи не слід сходити до поліції. Раптом перед його очима спливли заголовки. «Засуджений за наклеп журналіст у драмі із стріляниною». Він похитав головою.
— Їдь додому, — сказав він Лісбет.
Коли вони повернулися на острів, уже стемніло, що дуже влаштовувало Лісбет Саландер. Вона поставила на кухонний стіл спортивну сумку.
— Я позичила в «Мілтон сек’юриті» деяке устаткування, і зараз саме час його задіяти. Постав тим часом каву.
Вона розмістила навколо будинку чотири детектори руху, що працювали від батарейок, і пояснила, що, коли хтось підійде ближче ніж на шість-сім метрів, радіосигнал викличе писк невеликого сигнального пристрою, який вона встановила у Мікаеля в спальні. Одночасно дві світлочутливі відеокамери, що їх вона прилаштувала на деревах спереду і ззаду будинку, почнуть надсилати дані на ноутбук, який стоїть у шафі, в передпокої. Вона замаскувала камери темною тканиною так, що вільними залишилися тільки об’єктиви.