Чоловіки, що ненавидять жінок
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millennium #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5354-1
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Чоловіки, що ненавидять жінок». Краткое содержание книги:
Сорок років загадка зникнення юної родички не дає спокою промисловому магнату, й він здійснює останню у своєму житті спробу — доручає розшук зниклої журналісту Мікаелю Блумквісту. Той береться за безнадійну справу скоріше для того, щоб відволіктися від власних неприємностей, але невдовзі розуміє: за фасадом ідилічно мирного містечка криється справжнє пекло — протягом десятиліть хтось катує та вбиває жінок. До Блумквіста приєднується Лісбет Саландер — геніальна (чи божевільна?) дівчина-хакер, чиє минуле також сповнене гірких таємниць.
«Він знає, що я тут. Річ у тім, влаштувався він десь отут і чекає, коли я заворушусь, а чи подався геть».
Він і далі рухався поповзом, доки не дістався до огорожі пасовища Естергорда.
Це був ще один критичний момент. Уздовж огорожі йшла стежка. Мікаель лежав крижем і придивлявся. Попереду, метрів за сорок, на невисокому пагорбі, виднілись будинки, а праворуч від них паслося з десяток корів.
«Чому ніхто не почув пострілів і не зацікавився? Зараз літо, можливо, нікого і немає вдома».
Про те, щоб вийти на пасовище, не могло бути й мови — там він буде чудовою мішенню. З другого боку, якби він збирався сам когось пристрелити, він би розташувався саме на прямій стежці уздовж огорожі. Він обережно поліз далі крізь кущі, поки вони не закінчились і не почався рідкий сосновий ліс.
Мікаель пішов додому в обхід, навколо господарства Естергорд і гори Сьодерберґет. Проходячи повз хутір, він зауважив, що машини на місці нема. На шпилі гори він зупинився і поглянув на Хедебю. У старих рибацьких сараях біля човнової гавані розмістилися дачники; на помості сиділи й балакали кілька жінок у купальниках. У повітрі линув запах гриля, у гавані біля помосту хлюпалась малеча.
Він глянув на годинник — був початок дев’ятої. Стріляли п’ятдесят хвилин тому. Гуннар Нільссон, голий до пояса і в шортах, поливав у себе на ділянці газон.
«Скільки часу ти вже поливаєш?» — подумки спитав Мікаель.
У Хенріковому будинку нікого не було, крім домоправительки Анни Нюґрен. Харальдів будинок, як завжди, здавався нежилим. Раптом Мікаель побачив Ізабеллу, що сиділа в саду, за своїм будинком. Вона, схоже, з кимось розмовляла. Буквально за мить Мікаель зрозумів, що її співрозмовниця — хвороблива Герда Ванґер, 1922 року народження, котра проживає із сином Олександром Ванґером в одному з будинків, по той бік від Хенріка. Він ніколи з нею не зустрічався, але кілька разів бачив її на ділянці біля дому. Будинок Сесілії здавався порожнім, але раптом Мікаель побачив, що в неї на кухні спалахнуло світло.
«Вона вдома, — відзначив він. — Може, стріляла жінка?»
Він ні секунди не сумнівався в тому, що Сесілія вміє поводитися з рушницею. Вдалині він бачив машину Мартіна Ванґера, що стояла в дворі перед будинком.
«Скільки часу ти вже вдома?»
Чи це хтось, про кого він ще не подумав? Фруде? Олександр? Дуже багато можливостей.
Мікаель спустився з гори, пройшов дорогою, що вела до селища, і, нікого не зустрівши, пішов просто до себе додому. Перше, що він побачив, були відхилені вхідні двері, і він мимохіть присів. Потім до нього долинув запах кави, а у вікні кухні промайнула Лісбет Саландер.
Лісбет почула, як Мікаель увійшов до передпокою, обернулася йому навстріч і застигла. Його обличчя, перемазане засохлою кров’ю, мало жахливий вигляд. Лівий бік білої футболки весь просякнув червоним. Він одразу взяв і притис до голови шматку.
— Нічого страшного, це просто подряпини, але під волоссям вони страшенно кровоточать, — пояснив Мікаель, перш ніж вона встигла що-небудь сказати.
Вона повернулась і дістала коробку з перев’язувальним матеріалом, але там знайшлися лише дві упаковки пластиру, засіб від комарів і маленький рулон хірургічного пластиру. Мікаель стягнув одяг, кинув його на підлогу, а потім пішов у ванну і глянув у дзеркало.
Рана на скроні виявилася десь три сантиметри завдовжки і така глибока, що Мікаель міг підняти великий шматок відірваної шкіри. Рана кровоточила й далі, і її слід було б зашити, але він подумав, що, коли заклеїти її пластиром, вона, мабуть, заживе. Він намочив рушник і обтер лице.
З рушником на скроні він став під душ і заплющив очі. Потім ударив кулаком об кахлю з такою силою, що подряпав кісточки.
«Йди ти… — подумав він. — Я тебе впіймаю».
Коли Лісбет торкнулася його руки, він здригнувся, як від удару струмом, і втупився в неї з такою злістю, що вона мимоволі відступила. Вона дала йому мило і, не кажучи й слова, пішла назад на кухню.
Закінчивши митися, Мікаель наклав на рану три шматки хірургічного пластиру. Потім пішов у спальню, надягнув чисті блакитні джинси й нову футболку і прихопив папку з роздрукованими фотографіями.