Беру свої слова назад

– 2 -

Жуков тут же настрочив гнівний донос і 27 липня 1971 року направив його в Центральний Комітет секретарю ЦК товаришеві П.М. Демічеву, який тоді був всевладним повелителем над письменниками, клоунами, поетами, жонглерами, балеринами, ілюзіоністами, драматичними і комічними акторами, сценаристами, операторами, робітниками сцени, естрадними виконавцями, диригентами, суфлерами, освітлювачами, скульпторами, хранителями музеїв, художниками та іншими трудівниками фронту культури всього неосяжного Радянського Союзу. У своєму доносі обурений стратег писав: "...На мій погляд, автор, що бере на себе сміливість описувати найважливіші історичні події, і тим більше такого порівняно недавнього минулого, як Велика Вітчизняна війна, повинен бути вкрай обережним, чесним, правдивим і тактовним в описі тих чи інших фактів... У романі Чаковського, присвяченому Ленінградській блокаді, є ряд прямих порушень в описі дійсності, спотворень фактів і перетримувань, які можуть створити в читача неправильні уявлення про цей найважливіший етап Великої Вітчизняної війни... У романі неодноразово проводиться думка, що Радянське командування домагалося виконання наказів не методом переконання, не особистим авторитетом, не звертаючись до патріотичних почуттів бійців і командирів, а під прямою загрозою розстрілу. Виходить, що бійці й командири Червоної Армії виконували накази не як личить комуністам, радянським людям і патріотам , а з почуття тваринного страху, під загрозою позбавлення життя...

Наведені факти, як і дані невтішні епітети своїм героям, залишилися б на письменницькій совісті автора, якби за всім цим не стояли питання більш серйозні, що мають безсумнівне політичне значення.

Буржуазні фальсифікатори історії - наші ідеологічні противники всіляко намагаються підкреслити саме цю думку, що Велика Вітчизняна війна була виграна росіянами не за рахунок переваги Радянських збройних сил, не в силу глибокого патріотизму радянського народу, не завдяки перевазі та незламності радянського соціалістичного ладу, а під загрозою розстрілу і страху за своє життя. Що радянські воєначальники домоглися успіху в тій чи іншій операції не завдяки своїй оперативно-стратегічній майстерності, а в результаті багаторазової переваги сили військ, особистої жорстокості, принесення непотрібних безглуздих жертв.