Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
— Нам з тобою треба колись однаково вдягнутися і вийти в місто, — сказала Селія. Той хрипкий голос жительки Бронксу був схожий на мурчання. — Ото порозважаємося.
Я навіть не знала, що на це відповісти. Так і сиділа мовчки, витріщившись на неї, наче учениця школи Емми Віллард, якою я зовсім недавно була.
Тим часом тітка Пеґ — моя законна опікунка на той момент, не забувай, — почула цю не зовсім пристойну пропозицію і сказала:
— О, звучить весело, дівчата.
Тітка Пеґ знову стояла біля бару — мішала наступну партію мартіні, — коли Олів поклала всьому кінець. Грізна секретарка театру «Лілея» встала і, сплеснувши в долоні, мовила:
— Досить! Якщо Пеґ ще трохи тут посидить, вранці вона буде ніяка.
— Чорт, Олів, зараз ти від мене дістанеш! — сказала тітка Пеґ.
— Іди спати, Пеґ, — незворушно скомандувала Олів, задля ефекту знявши з себе ремінець. — Уже.
Кімната спорожніла. Ми всі побажали одне одному доброї ночі і розійшлися.
Я повернулась до своїх апартаментів (своїх апартаментів!) і взялася далі розпаковувати речі. Проте ніяк не могла зосередитися. Я аж тремтіла від радісного хвилювання.
Коли я вішала сукенки в шафу, навідалася тітка Пеґ — перевірити, як я.
— Зручно тобі тут? — запитала вона, роззирнувшись бездоганно чистими кімнатами дядька Біллі.
— Дуже. Тут так гарно!
— Ага. Біллі на гірше б не погодився.
— Можна вас щось запитати?
— Звичайно.
— А що там із тією пожежею?
— З якою пожежею, дитинко?
— Олів казала, що сьогодні в театрі сталася невелика пожежа. Сподіваюся, усе нормально?
— А, он ти про що! То просто старі декорації, які стояли позаду будівлі, випадково загорілися. Я маю знайомих пожежників, тому все закінчилось добре. Ох, то це сьогодні було? Я вже й забула, — тітка Пеґ потерла очі. — Ну добре, дитинко. Скоро ти сама побачиш, що життя в театрі «Лілея» — не що інше, як серія невеликих пожеж. А тепер лягай спати, а то Олів ще в соціальну службу подзвонить.
Я послухала її й лягла — то була моя перша ніч у Нью-Йорку і перша (але точно не остання) у чоловічому ліжку.
Не пам’ятаю, хто прибрав брудні тарілки зі склянками після вечері. Певно, Олів.
Розділ четвертий
За два тижні, відколи я перебралася до Нью-Йорка, моє життя повністю змінилося.
Серед цих змін була, зокрема, втрата цноти — страшенно кумедна історія, яку я незабаром розповім тобі, Анджело, якщо ти потерпиш іще хвильку.
Бо наразі я просто хочу сказати те, що театр «Лілея» не був подібний до жодного світу, в якому я досі жила. То було справжнє втілення блиску, зухвалості, божевілля й веселощів: одне слово, світ дорослих, які поводилися немов діти. Тут не було ані сліду від порядку й правил, серед яких мене муштрували в родині та у школі. У «Лілеї» жодна душа (окрім багатостраждальної Олів) навіть не намагалася дотримуватись звичних ритмів порядного життя. Пиятики й розваги були нормою. Їли хто коли хотів. Спали до обіду. Ніхто не починав роботу о певній годині — та й ніхто й не переставав, по суті, працювати. Плани змінювалися щохвилини, гості приходили і йшли — ніхто їх офіційно не представляв і ніхто організовано не прощався, а розподіл завдань ніколи не був зрозумілий.
Дуже скоро я дізналася, що жодна авторитетна особа більше не стежитиме, куди я йду і коли приходжу. Мені аж голова пішла обертом від здивування. Я не мусила нікому звітувати, і від мене нічого не чекали. Я могла допомогти з костюмами, якщо мала таку охоту, але офіційно мене ніхто не наймав. Увечері не треба було вертатися до котроїсь години, ніхто не перераховував, чи всі у своїх ліжках. Комендантки не було, мами теж.
Свобода.
У принципі, тітка Пеґ, звісно, за мене відповідала. Батьки доручили їй, як моїй родичці, опікуватися мною. Але, м’яко кажучи, надміру турботливою вона не була. Насправді тітка була першою вільнодумною жінкою, яку я зустріла. Вона вважала, що люди мусять самотужки вирішувати, як їм жити, — можеш уявити собі таке неподобство?
Її світ тримався на хаосі, але все якось працювало. Попри безлад, тітці Пеґ вдавалося ставити в «Лілеї» по дві вистави на день: пообідню (вона починалася о п’ятій, і на неї збиралися переважно жінки й діти) і вечірню (о восьмій — та була пікантніша й розрахована на старшу й насамперед чоловічу аудиторію). Щонеділі та щосереди влаштовували ще й ранкові спектаклі. А кожної суботи опівдні безкоштовно показували фокуси для місцевої дітлашні. На день Олів зазвичай вдавалося здати театр в оренду комусь із місцевої громади, але не думаю, що завдяки урокам сухого плавання хтось колись ризикував розбагатіти.