Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
— Кому що принести з нашого генделика? — запитала тітка Пеґ, рушивши до бару в кутку кімнати. — Мартіні хтось буде? Га? Будете чи ні?
У відповідь усі хором загукали: «Будемо!».
Ну, майже всі. Олів відмовилася й насуплено спостерігала, як тітка Пеґ наливала мартіні. Вона немовби підраховувала вартість кожного коктейлю до останнього цента — зрештою, так, напевно, і було.
Тітка простягнула мені келих із мартіні так невимушено, ніби ми з нею сто років разом пиячили. Я була на сьомому небі. Почувалася зовсім дорослою. Мої батьки любили перехилити чарчину (ясно, що любили, вони ж були білими англо-саксонськими протестантами), але зі мною ніколи не пили.
Я завжди мусила займатися цією справою крадькома. Але, по-моєму, ті часи вже скінчилися.
«Будьмо!»
— Ходімо, я покажу тобі твої кімнати, — сказала Олів.
Тітчина секретарка провела мене заплутаними коридорами і врешті відчинила одні з дверей.
— Це апартаменти твого дядька Біллі. Пеґ казала, щоб ти наразі тут поселилася.
Я здивувалася.
— Дядько Біллі має тут апартаменти?
Олів зітхнула.
— Раз твоя тітка тримає цю кімнату для свого чоловіка на випадок, якщо той буде в місті й не матиме де заночувати, це значить, що вона досі плекає до нього теплі почуття.
Цю фразу — «теплі почуття» — Олів вимовила з такою інтонацією, як хтось інший сказав би «клята висипка». Навряд чи це мені здалося.
Що ж, дякую тобі, тітко Пеґ, — апартаменти дядька Біллі були розкішні. Там не панував той безлад, який я щойно побачила, — зовсім ні. Це місце мало особливий стиль. У невеликій вітальні стояв камін і гарний, полакований на чорне стіл, а на ньому — друкарська машинка. За вітальнею була спальня, що вікнами виходила на Сорок першу вулицю, з чудовим двоспальним ліжком із хрому й темного дерева. На підлозі лежав сніжно-білий килимок. На білий килим моя нога ще ніколи не ступала. Зі спальні можна було потрапити в цілком пристойну гардеробну з великим хромованим дзеркалом на стіні і блискучою шафою, зовсім порожньою.
У кутку стояв невеличкий умивальник. Усі кімнати були бездоганно чисті.
— На жаль, окремої лазнички в тебе нема, — сказала Олів.
Чоловіки в комбінезонах якраз заносили до гардеробної мої валізи і швейну машинку.
— На другому боці коридору є загальна лазничка. Крім тебе, нею користуватиметься Селія, яка зараз живе в «Лілеї». Тимчасово. Містер Герберт і Бенджамін живуть в іншому крилі. Вони мають окрему лазничку.
Я не знала, хто такі містер Герберт і Бенджамін, але подумала, що скоро дізнаюся.
— А що як дядькові Біллі будуть потрібні ці кімнати? — запитала я.
— Дуже сумніваюся.
— Ви впевнені? Бо якщо він колись захоче тут зупинитися, то я, звичайно, знайду собі щось інше. Я просто хочу сказати, що мені не конче жити в таких гарних апартаментах, і взагалі!
Я збрехала. Бо насправді всім серцем хотіла жити в цих милих кімнатках і подумки вже встигла назвати їх «своїми».
Тут я нарешті кимось стану, вирішила я.
— Твій дядько востаннє був у Нью-Йорку понад чотири роки тому, Вівіан, — сказала Олів, змірюючи мене своїм поглядом, який змушував нервуватися і почуватися так, ніби вона переглядає мої думки, як кінохроніку. — Кажу тобі: спи собі тут і не переймайся.
Оце мені пощастило!
Я витягнула з валізи найпотрібніше, бризнула водою на лице, припудрила носика й зачесалась. А тоді повернулася до безладу й метушні у величезній, напхом напханій вітальні. До світу тітки Пеґ з усією його новизною й галасом.
Олів пішла на кухню і принесла звідти невеликого м’ясного пирога, який лежав на зів’ялому листку салати. Як вона й передбачала, його явно бракувало, щоб нагодувати всіх, хто був у кімнаті. Олів повернулася на кухню і за якийсь час винесла звідти м’ясну нарізку і хліб. А ще роздобула десь половину курки, миску квашених огірків і кілька коробочок із вистиглими китайськими стравами. Я помітила, що хтось відчинив вікно і увімкнув малий вентилятор, який у цю задушливу літню спеку був як мертвому кадило.
— Їжте, малята, їжте, — сказала тітка Пеґ. — Беріть усе, що хочете.
Ґледіс і Роланд накинулися на м’ясний пиріг, наче двійко робітників із ферми. Я поклала собі на тарілку трохи китайського рагу. Селія нічого не їла — сиділа собі мовчки на канапі з келихом мартіні й цигаркою. Такого ефектного видовища я ще не бачила.
— Як там початок шоу? — поцікавилася Олів. — Бо я застала сам кінець.
— Ну, «Король Лір» краще вдався, — відповіла тітка Пеґ. — Трішки краще.