Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
— Так, вмію. Мене навчила бабця Морріс.
— А що саме ти шиєш? — поцікавилася Селія.
— Ну от цю сукенку я пошила сама.
Ґледіс аж запищала:
— Ти сама її пошила?
Вони з Роландом кинулися до мене так само, як кидалися колись дівчата, почувши, що я сама шию собі одяг. Не встигла я оком змигнути, як вони вже обмацували мою сукенку, наче дві милі мавпочки.
— І це ти теж сама зробила? — перепитала Ґледіс.
— І навіть мережку? — запитав Роланд.
Мені хотілося відповісти, що це дурничка, бо ж і справді, супроти того, що я вміла, ця скромна — хоч і начебто майстерно пошита сукенка — була дрібничкою. Але й видатися зарозумілою теж не хотілося. Тому натомість я сказала:
— Весь одяг я собі шию сама.
Селія знову озвалася з другого кінця кімнати:
— А костюми зможеш пошити?
— Напевно… Залежить, які саме, але думаю, що зможу.
Тоді вона підвелася й запитала:
— От щось такого типу?
І дозволила халатику спасти з плечей на підлогу, показавши костюм насподі. (Я знаю, що фраза «дозволила халатику спасти з плечей» звучить пафосно, але Селія належала до тих жінок, які не просто знімають одяг, як усі інші смертні жінки, а неодмінно «дозволяють йому спадати».) Вона мала незрівнянну фігуру, а от костюм був звичайнісінький: металево-сіра штучка з двох частин, схожа на купальник. З тих, що краще виглядають на відстані п’ятнадцяти метрів, аніж зблизька. Тісні шортики з високою талією, оздоблені пістрявими блискітками, і ліфчик, розцяцькований яскравими намистинками й пір’ям. Костюм їй личив — але тільки тому, що їй личила б і лікарняна сорочка. Бо, чесно кажучи, сидів він на ній не дуже. Бретельки треба було повністю переробити.
— Таке я зможу пошити, — сказала я. — Трохи мороки з намистинками, але ж це треба тільки сісти й попришивати. А все решта просто.
Раптом мене осяяло, так наче в нічному небі спалахнув феєрверк:
— А може, у вас є художниця з костюмів? Я б могла працювати разом із нею. Стати її помічницею!
У кімнаті вибухнув регіт.
— Художниця з костюмів! — повторила Ґледіс. — Ми тобі що — «Парамаунт Пікчерз»? Чи ти думаєш, ми ховаємо в підвалі Едіт Гед?
— Дівчата самі відповідають за свої костюми, — пояснила тітка Пеґ. — Якщо в нашому гардеробі не знаходиться нічого, що б їм підійшло — а там ніколи нічого не знаходиться, — вони мусять самі подбати про свій одяг. Воно їм, звісно, обходиться в копійку, але так вже склалося з самого початку. Ти де дістала свій костюм, Селіє?
— Відкупила у знайомої. Пам’ятаєш Евелін з «Ель-Морокко»? Вона вийшла заміж і перебралася в Техас. І продала мені цілу скриню з костюмами. Мені пощастило.
— Ага, точно, — форкнув Роланд. — Пощастило, що триперу не підчепила.
— Дай спокій, Роланде, — сказала Ґледіс. — Евелін була чемна дитина. Ти просто заздриш, бо вона вискочила заміж за ковбоя.
— Якщо ти захочеш допомогти малятам з костюмами, Вівіан, усі будуть тобі дуже вдячні. Це я точно знаю, — мовила тітка Пеґ.
— А костюм для «Південних морів» ти зможеш мені пошити? — запитала Ґледіс. — Такий, як у гавайських танцівниць хули?
Питати про таке — те саме, що питати шеф-кухаря, чи зможе він зварити кашу.
— Звичайно, — відповіла я. — Завтра пошию.
— А мені? — спитав Роланд.
— Я не маю грошей на нові костюми, — втрутилася Олів. — Ми на цю тему не говорили.
— Ох, Олів, — зітхнула тітка Пеґ. — Ти точнісінько як та попадя. Та хай собі малята повеселяться.
Я не могла не помітити, що відколи зайшла розмова про шиття, Селія не зводила з мене погляду. Перебувати в її полі зору було страшно й бентежно.
— Знаєш що? — запитала вона, уважніше мене роздивившись. — А ти гарна.
Відверто кажучи, люди зазвичай помічали це раніше.
Але хіба можна було звинувачувати Селію в тому, що та досі майже не звертала на мене уваги, якщо вона мала таке обличчя й таке тіло?
— І якщо відверто, — вона вперше за вечір усміхнулася, — ти трохи схожа на мене.
Відразу скажу тобі, Анджело: це неправда.
Селія Рей була богинею, а я — юною дівчиною. У найповерховішому розумінні вона, мабуть, мала рацію: ми обидві були високими брюнетками зі шкірою кольору слонової кості й широко посадженими карими очима. Ми могли б зійти за двоюрідних сестер, а може, навіть за рідних, але точно не за близнючок. Між нашими фігурами не було нічого спільного. Вона була наче персик, а я — мов та палиця. Та все ж мені було приємно це почути. Утім, я й досі впевнена: Селія Рей помітила мене тільки з однієї причини — бо ми були трішки схожі одна на одну, що й привернуло її увагу. Коли Селія — гонорова Селія — дивилася на мене, то, напевно, почувалася так, ніби дивиться у (дуже запітніле, дуже далеке) дзеркало, а відображення у дзеркалі подобалося їй завжди.